Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Ні Сталін, ні вся більшовицька партія не спромоглися б установити кривавий лад, коли б не знаходили значної підтримки в боротьбі супроти національно-визвольних рухів, а що ці рухи затягнулися на довгі роки й після громадянської війни, то початкова війна арміями супроти «інородних» армій перемінилась на війну чекістських загонів проти малих самостійниць-ких груп, а далі оперативно-агентурну боротьбу супроти підпілля. Коли ворог став невидимий, тоді його можна було вже бачити де завгодно — залежно від уяви, а позаяк Сталінова уява щорік розвивалася, то й заколючений антисвіт розростався. Та не слід забувати, що ще до початку масових репресій своїх політичних супротивників Сталін вирішив четвертувати весь український народ, що як такий не претендував на його генсеківську посаду. Цей народ був винен не у змові проти Сталіна, він був винен у тому, що після поразки Української Народної Республіки і втрати незалежності почав розуміти вагу національної свободи і став швидко зростати за рівнем національної свідомості. Вона, ця свідомість, була страшенною загрозою, бо готувала об'єктивні умови для майбутнього потужного руху за незалежність. Російська імперія під червоним пролетарським прапором не могла допустити такого розвитку подій, і вона пішла на геноцид. Не Сталін як особа, а тисячі, мільйони середніх і дрібних російських чиновників, носіїв великодержавної шовіністичної ідеї, становили об'єктивний фактор (реальну антиукраїнську силу) нашої післяреволюційної історії аж до останніх років. Кінець цього періоду — 4 вересня 1985 року — день загибелі нашого видатного поета і патріота Василя Стуса. Замордувавши останню жертву, збанкрутіла імперія поставила знак оклику своєму банкрутству пістольною кулею в голову начальника Кучинського концтабору майора Журавкова, що від смерті Стуса до свого похорону прожив лише десять днів!

Можна звинувачувати москалів, що вічно прагнули загарбувати чуже, та не меншого звинувачення заслуготують наші пращури, що не оборонили Україну і віддали її на поталу ворогам. Автор «Історії Русів» каже: «…Розсудлива людина або добрий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої звідусіль і незручної до укріплення, робить з нас іграшку невідомої долі та сліпих випадків». Слушне твердження. І все-таки не можемо забувати, якого величезного лиха завдали Україні незгоди поміж наших військових та політичних керманичів.

Сумна минувшина. Завдання живих поколінь українців — дбати про долю сучасної Батьківщини. Сучасне виростає з минулого, проте минуле мало свої світоглядні уявлення, а наш час свої. Ніхто не може вимагати від українських князів-завойовників, щоб у Х-XIII століттях вони чинили відповідно до сучасних міжнародно-правових норм. Вони завоювали землі угро-фінських племен (що згодом стали Московщиною) — і мали на те право. Внаслідок татарської навали Московщина відокремилася від України, згодом стала міцнішою, і в XVII–XVIII сторіччях підкорила собі Україну, і це зовсім не обурило світ, бо хоч іспанець Ф. де Віторія ще в XVI сторіччі визначив головні засади міжнародного спілкування, за якими кожна держава була рівноправним суб'єктом взаємин незалежно від її потужності, та треба було кілька століть, щоб ідеї Віторія набули реальної ваги. Російські царі й імператори керувалися зовсім іншими правилами.

Такий був час. У взаєминах народів сила була правом, і що далі на схід, то слабкіша стримувальна сила християнського гуманізму. Доки імперія, як категорія внутрішньої політики, була найбільшою гарантією безпеки народу, доки імперія, як категорія міжнародного права, була найбільшою цінністю — інакше й бути не могло. Уся писана історія свідчить, що право народу, місце його під сонцем гарантувалося його силою. А позаяк будь-яка сила здається за недостатню, то народи безупинно дбали про зміцнення військової потужності та розширення своїх меж. Держава — гарант життя народу та його свобідного розвитку, а відтак — що міцніша держава, то краще, що більше захопила чужих земель, то славніше для метрополії. Так було до Христа. Так є дві тисячі років після Христа.

Європейська християнська цивілізація виходить із засновку, що не людина має служити державі, а держава людині. Та найвища служба її — це гарантувати непідлеглість колективного життя людини. Усі попередні покоління людей виховані в повазі й шанобі до держави. Альтруїзм людини як найвища чеснота знаходить свій організований вияв у відданому служінні в державній армії. Почуття обов'язку перед батьківщиною переважно означало готовність захищати батьківщину в бою. Воно джерело гордості, а участь у боях гідна пісень і нагород.

Тепер, у другій половині XX сторіччя, уперше за всю попередню історію людство розвинулося до такої стадії, коли імперія перестала бути найвищою вартістю міжнародного права. Держава як форма організації безпеки нації на наших очах втрачає своє панівне значення і поволі поступається системі колективних договорів та міжнародних угод. Причому справа не тільки в атомній зброї, що перетворила більшість держав на цілком безсилі й немічні перед атомними велетнями. Справа в тому, що розвиток науки відкрив універсальну зв'язаність і потрібність всього живого на землі, відкрив людську одиницю як індивідуальну неповторність, що саме завдяки цій неповторності вона становить коштовність для всього людства, бо загальнолюдський досвід без досвіду окремої людини був би неповний.

Звуження ролі держави і збільшення ваги людини спостерігаємо в широкій міжнародній діяльності після другої світової війни по виробленню міжнародно-правових документів на захист прав людини. Тим самим проблема прав людини із внутрішньої перетворилася на міжнародну. Держава перестала бути єдиною політичною організацією захисту життя і свободи своїх громадян. Проголосивши в міжнародному праві право громадянина безперешкодно покидати свою країну і знову до неї повертатися або не повертатися, людську особу вилучили з найбільшої залежності від держави. І з боку інтересів індивідуума відбулася кардинальна трансформація: тисячоріччя людина шукала захисту у тісному зв'язку зі своїм народом, плем'ям, нацією, що в їхніх межах тільки й могли існувати і продовжити свій рід. Тепер же вона має можливість реалізувати себе не тільки в межах своєї держави, айв інших країнах, бо міжнародне право бере її під захист незалежно від географічного місця. Карл Клаузевіц колись сказав, що війна — це продовження політики іншими методами. Тепер війна перестала бути знаряддям політики. А коли так, то прагнення до вищого виду держави — імперії — застаріло і поступається перед новим порядком взаємин між державами.

Перед російським народом постала надзвичайної ваги психологічна проблема: змінити національну орієнтацію, переглянути шкалу національних вартостей і, замість прямувати за потойбіч своїх етнічних меж, спрямувати національні зусилля на покращення ладу у власному домі. Зможуть вони відмовитися від хижацького прагнення загарбувати чужі землі й панувати над іншими народами — і тоді у світі настане мир, а якщо йтимуть уторованим за попередні сторіччя загарбницьким шляхом — згоріти всім у неминучій