Читати книгу - "Казки Лірника Сашка"

Куди там вже до бою ставати!

Вдарили тоді мушкети козацькі,шаблі задзвеніли, коні заіржали.

Хвилею козаки на яничарів накотилися. Бій розпочався.

А Гандрей добру силу в руках має-

Лопатою ворогів гарненько пригощає!

Десятками на землю валить-побиває,

До панка дорогу прочищає!

Панок палашом своїм золотим затулився.

Та куди ж тому золоту проти лопати доброї,у кузні кованій, у воді джерельній гартованій і з держаком із ясена тесаного!

Притулив гарненько Гандрей лопатою пана-обсипався той порохом на землю. Тільки палаш зігнутий задзеленчав.

Тут — таки і військо пропало і гроші крізь землю пішли.

Тільки з яничарської могили виття люте почулося, а з козацької-сурми заграли.

Ледве стоїть Гандрей, та лопату сусідську в руках стискає. Все оговтатись не може.

Над ранок добився Гандрей додому. А там-ні палат кам’яних, ні золота, ні коштовностей!

А він тому і радий, а він і радий!

Аж стрибає від радощів, що позбувся скарбу чортівського.

А лопату сусід йому після того і подарував.

Гандрей став нею сади людям розводити, та криниці копати. І грошей за те не брав ніколи.

З Гапочкою одружився, дітей народили, козаків з них виховали працьовитих добрих і хоробрих на радість собі і людям.

А як старий став, то серед села липу посадив і просив громаду в пам’ять про себе те дерево не рубати — нехай росте.

Так до цих пір серед дороги у нашому Сабадаші липа Охотина стоїть- висока та широка. Усі її об’їжджають то справа, то зліва, а рубати ніхто не сміє.

Бо то пам’ять про людину добру.

Отож не збирайте багатства на землі а лиш на небі.

Вклоняюсь наперед Господу Богу,

І батькові отаману кошовому,

І всьому Війську славному Запорозькому,

І всім слухаючим головам

На многії і благая літа!

А слава козацька не вмре — не поляже

Віднині до віка!

КАЗКА ПРО ПАРУБКІВ, ТИМОША І КВІТКУ-ПАПОРОТЬ

Вночі на Андрея хлопці в селі бешкетують. Кому новісінькі ворота дьогтем вимажуть, кому дрова розкидають, а кому і воза на хату витягнуть. Стоїть тоді на ранок хазяїн, потилицю чухає, а зробити нічого не може — бо на Андрея парубкам усе дозволено.

А хто своє хазяйство боронити стане, то може і по шиї заробити, хіба що від хлопців відкупиться відром горілки.

От і у нас якось на Дячуківському кутку хлопці веселились: Івану Вариводі тина аж у город затаскали, дядьку Павлові коней зі стайні повипускали, а сільському голові — кабана в собачу буду запхали. Наче б то усі діла переробили, а ще тільки пів-ночі пройшло. Місяць світить, сніг порипує, морозець веселить. Додому йти ще ніби ранувато.

От парубоцький отаман і гукає: «А ну, гайда через лід на той беріг у Корчі до діда Тимоша! Нехай на казки розказує!».

А у Корчах, просто серед лісу стояла маленька дідова хатина, а сам дід знав безліч казок і був дуже веселий. Одна біда була в діда: ноги мав криві та кульгаві — наче тримав щось між коліньми. То, бувало, хлопці, жартуючи, дражнили старого:

- Діду Тимоше! Оно-го дивіться, з-під вас коня вкрали, а ви ще й досі їдете!

— А, їхала б по вас лиха година — вздовж і впоперек! — лаявся дід.

Та от, поки я вам про діда оповідав, то парубки вже через річку перейшли і до хатини добралися.

А дід Тихіш гарно піч кізяком витопив, та й на лежанці спав. Дим валує, лежанка тепла — добре дідові спиться.

Коли це хлопці давай у двері гамселити: «Діду! Вставай казки розповідати!».

— От зараз встану, та віжками потягну через спину! (А дід таки міг і віжками, чи батогом гарно шмагонути).

Але з печі не злазить, а двері міцні — дубові — бий скільки влізе.

Били — били хлопці чобітьми — немає діла, не відчиняє дід.

— Ну стривай, вражий діду, ось ми тобі покажемо!

Залізли хлопці на стріху, та й запхали у комин шапку, гарно затовкли, кулаками забили, а двері колодою підперли.

От як пішов дим у хату — біда! Смердить, під стелею клубочиться, горло спирає.

Дід перше перебрався з лежанки на піл — понижче, а далі на підлогу, а потім до дверей — бо вже дихати немає чим. А двері колодою підперті — зовсім дід пропадає. Давай тоді дід сваритися — а хлопці тільки регочуть. Далі став вже проситися: «Відчиніть, бо вчадію зовсім!».

— А казку розкажеш?

— Розкажу, тільки відчиніть!

Відчинили парубки двері, дим шапками порозганяли, холоду напустили.

Дід знову заліз на піч, а хлопці по хаті порозсідалися — казку слухати.

- От ви думаєте, що я завжди був такий кульгавий і кривоногий — так от і ні! Це мене таким папороть зробила.

— Як-то так? — дивуються парубки.

— А отак-о. Як був я ще молодий та гарний, як ви, то все слухав, що старі люди розказують про папороть. Цвіте папороть тільки раз на рік, на Івана Купала. Квітка не кожному покажеться, і не кожен її взяти зуміє. Квітка та краси невимовної. Як побачиш — то все будеш тільки про неї думати, так що і батька-матір забудеш, а станеш потім усе життя по лісах блукати та Квітку-Папороть шукати.

Квітка Папороть розквітає опівночі червоним цвітом і горить як жар. Тоді її треба зразу рвати. Але це теж діло не просте. Слід взяти з собою скатертину, на якій сім літ паску святили, ножа, яким хліб ріжуть, та ще й освячену хлібину. Скатертину треба розстелити перед собою в лісі там, де росте папороть, покласти на неї хліб та ніж і чекати. Тільки-но побачиш опівночі червоний вогник — біжи туди і зривай Квітку-Папороть. Перед цим тобі усякі жахи ввижатимуться, бо нечиста сила дуже боронить Квітку, але до святого хліба та скатертини не підійде.

Коли Квітку зірвав, треба ножем надрізати шкіру на долоні біля великого пальця, Квітку в рані затиснути і не відпускати, щоб вона там заросла. Тоді усе знатимеш: що де на світі робиться, де який скарб лежить і що думає про тебе сусідка.

Після цього треба бігти додому, щоб устигнути повернутися, доки півні не проспівали. Але головне — не оглядатися. Бо як оглянешся, то нечиста сила тебе впіймає. Вона тебе буде лякати, гукати, шарпати, заважати, а ти тікай і не оглядайся!

От я і полював за тією Квіткою, коли був молодий. Знайшов у лісі найглухіше