Читати книгу - "Казки Лірника Сашка"

Коли це щось почало шарудіти, наче літає наді мною, якісь пики страшні з кущів виглядають, то кажани, то сови в’ються. Але я всього того не боюся, бо нічого до мене підібратися не може — святий хліб не пускає.

Раптом усе замовкло і затихло — нічого не шелесне. Дивлюсь — прямо переді мною серед папороті світло червоне загорілося, як свічечка маленька. Ніби якась дуже гарна музика заграла, чи наче щось заспівало — як ото мати дитині співає. І так мені хороше та добре зробилося, що я сиджу, а з місця зрушити не можу. Коли це раптом згадав, що треба Квітку-Папороть рвати, бо так і розум страчу, і в лісі залишуся.

Підбіг я до того світла чарівного, дивлюся — Квітка маціпусінька, як горошинка, і медом пахне. Зірвав я її, — а вона тепла, як жива. Різонув ножем долоню і Квітку в рані затис! Аж тут як зареве, як зашумить по лісі! Я ноги в руки — і тікати! Коли це попереду коріння із землі полізло, ззаду за сорочку щось почало хапати, якесь гаддя з дерев посипалося. Зліва щелепи вовчі клацають а справа костомахи з черепами танцюють.

Я все біжу, тільки кулак міцніше стискаю та ножем відмахуюсь. Тут позаду щось загукало, та все голосніше й голосніше:

- Тимоше! Стій-зупинися, бо лихо тобі буде! Стій! Озирнись!

Я знаю, що не можна оглядатися, але так кортить! Тут іззаду наче наш пан економ гукає:

- Стій, лобуряко бо канчуків на стайні скуштуєш!

Я собі біжу, бо я того економа і в селі не дуже боюся, а тут у лісі хай-но підійде! А позаду вже ніби корчмар Лейба кричить:

- Тимоше, а стій-но, я тобі горілочки солоденької наллю!

Дурний він! Хіба ж не знає, що у поході козак горілки не п’є, а лиш на землю виливає!

А тоді наче Ганька, наша сільська вдовиця-красуня що до неї наш виборний та дячок вчащають, кричить:

- Тимоше, стій, я тебе поцілую!

«Ага, — думаю, — цілуй мого рябого підсвинка, бо краще моєї Оксани у світі немає!»

Коли раптом чую — моя мати гукає:

- Синочку! Зупинися, порятуй мене!

Тут уже я не втримався, оглянувся — і ноги мої наче до землі приросли: стоїть переді мною здоровенний чорний собака, язик висолопив, з рота піна летить, а у нього на спині сидить кицька, і очі у неї червоним світяться. От дивляться вони на мене, а я з місця зрушити не можу. Раптом кицька розкриває рота і каже:

- А чого це ти, Тимоше, нашу Квіточку вкрав?! Треба за неї заплатити.

А я б радий утекти, та стою як укопаний і тільки кулака тисну. Але ж бачу, що допоки Квітка у мене в руці, то нечиста мене зачепити не годна, але й не відпускати не збирається.

- Нема, — кажу, — чим платити.

Кицька хвостом покрутила, та й каже:

- А давай так — ти з нами у карти зіграєш. Якщо програєш — віддаси квітку, а як виграєш, то ми тебе відпустимо, ще й торбу грошей дамо, самих червінців насиплемо!

Стою, думаю — що його робити? Як не погоджуся, все одно тут пропаду, бо вже всі ці потвори мене обступили і тільки й чекають, щоб мене на зубчика попробувати. Ну та дарма, щось вигадаю.

- Ну давай, вража кицько, зіграємо!

Тут-таки кажани зі зміями мотнулися, притаскали гниличок, присвітити. Кицька сіла на задні лапи, пазуряками у собачу спину міцніше вчепилася і на пеньочку карти розкидала.

Взяв я свої карти, а на них такі огидні пики намальовані, що тільки тьху! І нічого я не второпаю в тих картах. З однієї кров цебенить, з іншої попіл сиплеться, а ті смердять гірше лайна. «Ну, — думаю, — не одуриш мене, клята нечисть!»

А кицька радіє, аж підстрибує, собака ікла шкірить — посміхається. Кидає кицька свої карти на пеньок і тішиться:

- Ну що, програв?! Не маєш чим бити?!

А я і собі карти поверх котячих кидаю, та одразу ножем на них хреста малюю:

- А що, з’їла, вража нечисть?!

Кицька — круть, верть до тих карт, а взяти — зась! Хрест не пускає! Загарчала, зашипіла, заверещала нечисть, а вдіяти нічого не може. А я собі й гукаю:

- А ну, несіть мою торбу грошей!

Кицька нявчить:

- Перехитрував нас Тиміш! Тягніть йому червінці!

Тут вовча паща дає мені торбу з грошима, а я, дурний, руку за торбою простяг, кулака розкрив, а Квітка-Папороть і випала! Розреготалася нечиста сила:

- Дурний ти, Тимоше. Жадібність тебе згубила! Все міг мати, а проміняв на жменьку чужих грошей!

Тут же мене угору підняло, перекинуло і давай мною дуби та терни товкти. Так до самого дому било і ламало, аж поки межи корчі закинуло. А тут і півні проспівали. От відтоді я й кульгаю! А у торбі тільки кізяки і сміття було. От так жадібність людей губить!

Послухали-послухали парубки діда Тимоша, та й добре собі ту казку на вуса понамотували. Відтоді у нас в селі жадібних і не було. І не крали у нас, і двері на замки-колодки не замикали, а так — патичком підіпруть, щоб кури в сіни не заходили. А на столі завжди паляниця і глечик з молоком стоять, рушничком накриті. Іде подорожній через село — у будь-яку хату заходь, поїж-попий, рушничком утрись, знов патичком двері підіпри, та й мандруй собі далі. І так по всій Україні велося, поки москалі не перекапустили.

Щедра душа усім радість дарує, а жадібний — і собі не гам, і людям не дам!

Ой не їв я і не пив —

Тільки грошики любив!

Не пожив, не погуляв —

А з собою не забрав!

КАЗКА ПРО ЧУМАКА МИКИТУ, СОКИРУ І ХАЛЕПУ

Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки — поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає — ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить — отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і