Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

Наступного дня Бальтасар Еспіноса, дивлячись із тераси на залиті водою поля, подумав, що метафора, яка порівнює пампу з морем, не є — принаймні цього ранку — цілком неправдивою, хоча Генрі Гудзон писав, що море здається нам більшим, бо ми бачимо його з палуби корабля, а не з коня чи висоти нашого росту. Дощ не вщухав; Ґутре, яким чи то допомагав, чи то перешкоджав міщух, врятували більшу частину худоби, однак чимало тварин потонуло. До маєтку вели чотири дороги, і всі були вкриті водою. На третій день стала протікати хата управителя; Еспіноса вділив їм кімнату в затиллі дому, біля повітки з реманентом. Переїзд їх зблизив; вони разом обідали у великій їдальні. Розмова давалася важко; Ґутре, які багато чого знали про сільське життя, не вміли цього пояснити. Якось увечері Еспіноса запитав їх, чи в людей ще збереглися спогади про набіги індіанців, коли в Хуніні було укріплення. Вони сказали, що так, але так само вони відповіли◦би на питання про страту Карла Першого. Еспіноса згадав, що його батько часто казав, що всі випадки довголіття, які трапляються в селі, зумовлені поганою пам’яттю і туманним уявленням про дати. Як правило, ґаучо не знають ані року свого народження, ані імені того, хто їх породив.

У всьому домі не було інших книжок, крім підшивки журналів «Фермерська садиба», підручника з ветеринарії, розкішного тому Табаре, «Історії шортгорнської породи великої рогатої худоби в Аргентині», кількох еротичних або ж детективних повістей і свіжого роману — «Дон Сеґундо Сомбра». Задля розваги під час неминучої пообідньої бесіди Еспіноса прочитав Ґутре, які були неписьменними, кілька розділів. На жаль, управитель був колись погоничем худоби, і його не цікавили чужі пригоди. Він сказав, що то була легка робота, що вони завжди вели з собою в’ючака, який віз усе необхідне, і що якби він не був погоничем, то ніколи не добрався◦би до лагуни Ґомеса, до міста Браґадо і до угідь Нуньєсів у Чакабуко. На кухні була гітара; до описуваних мною подій пеони сідали колом; хтось підтягував струни, але ніколи їх не торкався. Це називалося «грати на гітарі».

Еспіноса відпустив собі бороду і нерідко затримувався перед дзеркалом, аби подивитися на своє змінене обличчя, він усміхався при думці, що в Буенос-Айресі набридатиме приятелям розповіддю про Саладо, що розлилася. Дивно, але він скучав за місцями, в які ніколи не ходив і не піде: за рогом вулиці Кабрера, на якому є поштова скринька, за кам’яними левами при брамі на вулиці Жужуй, що за кілька кварталів від Онсе, за корчмою з кахляною підлогою, хоч де вона розташована він добре не знав. Що стосується його братів і батька, то вони, певно, вже знають від Даніеля, що його відрізано — це етимологічно точне слово — паводком.

Досліджуючи дім, досі ще обложений повінню, він надибав Біблію англійською мовою. На останніх сторінках Ґатрі — то було їхнє справжнє ім’я — записували історію свого роду. Вихідці з Інвернесса[30], вони прибули на цей континент — певна річ, як батраки — на початку дев’ятнадцятого сторіччя і схрестилися з індіанцями. Хроніка обривалася десь на сімдесятих роках; далі вони не вміли писати. За пару поколінь вони забули англійську мову; іспанська, коли Еспіноса запізнав їх, давалася їм нелегко. В Бога вони не вірили, але в їхній крові ще жили, як неясні сліди, суворий фанатизм кальвіністів і забобони пампи. Еспіноса розповів їм про свою знахідку, але вони його майже не слухали.

Він став гортати том, і його пальці розкрили його на початку Євангелія від Марка. Аби повправлятися в перекладі і, може, побачити, чи вони щось розуміють, він вирішив після обіду прочитати їм цей текст. На його подив, слухали вони його уважно і з безмовним інтересом. Можливо, золоті літери на оправі додавали книжці ваги. «Це в них у крові», — подумав він. А◦ще йому подумалось, що люди споконвіку переповідають дві історії: про заблуканий корабель, який в середземних морях шукає жаданий острів, і про бога, якого розпинають на Голгофі. Він пригадав уроки ораторського мистецтва у Рамос-Мехія і, проказуючи притчі, підводився.

Ґутре квапливо уминали смаженину і сардини, щоб не зволікати читання Євангелія.

Овечка, котру пестувала дівчина і прикрашала її блакитною стрічкою, поранилася об колючий дріт. Щоб зупинити кров, до рани хотіли прикласти павутиння; Еспіноса загоїв її пігулками. Вдячності, яку пробудило в них це зцілення, він не міг надивуватися. Попервах він не довіряв Ґутре і в одній з книжок сховав двісті сорок песо, які мав із собою; тепер, у відсутність господаря, він зайняв його місце і віддавав несмілі накази, які відразу ж виконувалися. Ґутре ходили за ним кімнатами і коридором, немов заблуди. Читаючи, він помітив, що вони підбирають залишені ним на столі крихти хліба. Якось увечері він підслухав, як вони з повагою і небагатослівно говорили про нього. Дочитавши Євангеліє від Марка, він хотів прочитати їм котресь із позосталих трьох; однак старший Ґутре попросив повторити вже прочитане, щоб добре його зрозуміти. Еспіноса відчув, що вони — як діти, яким повторення подобається більше, ніж якась відміна чи новизна. Якоїсь ночі йому приснився всесвітній потоп, що було не дивно; його розбудив стук молотків, які збивали ковчег, і він подумав, що то, мабуть, удари грому. І справді, дощ, що було вщух, знову уперіщив. Було дуже зимно. Ґутре сказали, що буря зірвала дах із повітки з реманентом і вони все йому покажуть, щойно закріплять крокви. Він уже не був для них чужим, усі ставилися до нього запобігливо і майже балували. Ніхто з них не любив кави, але для нього завжди було горнятко, в яке вони щедро клали цукор.

Буря була у вівторок. У четвер його розбудив тихенький стук у двері, які він про всяк випадок завжди замикав на ключ. Він устав і відчинив: то була дівчина. В темряві він її не