Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дарксіті 📚 - Українською

Читати книгу - "Дарксіті"

176
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дарксіті" автора Остап Соколюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 63
Перейти на сторінку:
знервовано вишкірився я.

— Просто хочу допомогти, — промовив таксист.

— Ти хороша людина.

Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Не думаю, що бути хорошою людиною у цьому місті — добре. Але тут є деякі мешканці, котрі здатні оцінити це, а не використати. Я, наприклад.

Далі ми їхали мовчки. Коли діло дійшло до оплати, я подвоїв тариф Полу. Він не заперечував. Потім я зайшов у свою квартиру і одразу заліз у душ. Коли я уже збирався лягти спати, у двері постукали. Зараза, невже відпочити часу уже не буде?

Я схопив пістолет і рушив до дверей.

— Ну? — вимогливо питаю.

— Раґнар, це я.

Жіночий голос. Навіть — дівчачий. Хто це??

— Ти хто?

— Ліза. Я була у тебе… Три дні тому.

Відчиняю. На порозі стоїть справжнє дівчисько. Хоч, скоріше за все, повнолітнє. Вона незграбно посміхається.

— Я прийшла… Ти не дзвонив. У мене нема твого номеру. Просто хотіла… побачити тебе. Дізнатись, як ти.

Затараторила вона, і я підняв руку із пістолетом. Потік слів припинився.

— Ліза, я рахую до п’яти, а тоді починаю стріляти. У тебе. Раз…

— Ти… ти… — перелякано затинається вона.

— Два…

Дівчина шарпнулась убік до сходів. Через секунду я її уже не бачив. Супер! Думаєте, я повів себе паскудно? Думаєте, вона прийшла до мене по любов? Ніхера. Вона хотіла зневажливого ставлення. І я дав їй цього.

Перед тим, як заснути, я прокручував у голові те, як класно завалив тих трьох вилупків. І це було приємно!

Від Кален

Я спустилась у свої сни, немов у якусь в’язку пітьму. Там було місто. Із темними нічними парками. Темрява у них панує завжди, навіть якщо на вулицях — сонце. Я бачу там величезні багатоповерхові будинки із просторими покинутими квартирами. Інколи у них зяють апокаліптичні діри. Немов гігантські пробоїни у потоплених кораблях.

Це місто було немов величезний мертвий архітектурний дракон. Тут були якісь люди, але їхні обличчя марились, немов дим — неможливо було визначити якісь риси.

Я блукала цими лабіринтами сну і побачила саму себе. Жінку, котра увібрала у себе так багато болю. Я спала, скрутившись на дивані, але серце моє пульсувало світлом. «Що це таке?» — придивилась я сама до себе і прокинулась.

Вху-у-у. Холодно. Звідкись віяло холодним повітрям. Я підвелась із дивану і поглянула на вікно. Так і є — воно було чомусь привідкрите. Може, це Тіна приходила, коли я спала, але не наважилась будити?

Я підвелась, підійшла до вікна і зачинила його. Надворі сутеніло.

— І що, Кален, який у нас план?

Душ. Ранок треба починати із контрастного душу. Навіть такий «ранок». Я поніжилась під гарячою водою і лише у кінці увімкнула крижану. Сон і втому як рукою зняло.

На кухні я зварила вівсянку та двоє курячих яєць. Запарила зелений чай. Інколи, я не така й уже пропаща особа. Принаймні, піклуюсь про своє тіло.

— Алло?

— Алло?

Його голос звучав трохи сонно.

— Розбудила?

— Ні… Все одно треба вставати. А хто це?

Я мимоволі посміхнулась. Більшість людей, якщо не упізнають того, хто їм телефонує, говорять обережно. А він відповідав не запинаючись, хоч і не упізнав мене. Містер безпосередність!

Погратись трошки?

— Одна красива дама. Ти якось підвозив мене.

— Кален?

— Пол?

Ми обоє несміливо розсміялись.

— Пол, невже із красивих дам у твоєму таксі була лише я?

— Е-ем, я просто упізнав твій голос. Я запам’ятовую людей по голосах — специфіка роботи.

— Вони завжди ззаду, — кивнула я.

— Ага… Тебе відвезти на роботу?

— Ні. За мною заїхати.

Думаєш, він не відмовить? Думаєш, він хоче цього? Серце у грудях закалатало. Кален, що з тобою? Пол також розгубився:

— Заїхати?

— Угу… Ти не хотів би десь прогулятись? Кіно?

Ну не вмію я запрошувати на побачення!

— Можна… Кіно? Так, можна. Е-ем, тільки

1 ... 17 18 19 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дарксіті"