Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 78
Перейти на сторінку:
сказали?

– Їм це не видалося важливим, – відповідає Роуз. – Вони вважають, що вона просто складна божевільна дитина, яка втекла, зробила татуювання та спробувала себе прикінчити. Для них це занадто складно, щоб удаватися в деталі. Це не змінює їхнього ставлення до того, що сталося.

– Але вони помиляються, – кажу я, говорячи до себе. – Я знаю, що помиляються.

9

Знову прийшовши в гості до Наомі, ми почувалися так, ніби повернулися додому, хоча без неї це повернення було неідеальним. Факт лишався фактом – удома у Наомі нам було затишніше, ніж у себе. Джекі та Макс завжди були раді нас бачити, завжди дозволяли тусити в них і, якщо потрібно, лишатися на ніч. Дім Ней був безпечним місцем, але навіть він не міг захистити її від цькування в школі, яке перетворювало її життя на тортури. До нас, до того, як вона знайшла прихисток у групі, вона тікала й тікала. Джекі та Макс намагалися їй допомогти, школа намагалася допомогти, але ті, хто цькують, так швидко не здаються. Ней розповідала мені, що часом і думати про школу не могла і їй потрібно було на певний час зникнути, аби просто підзарядити батарейку, але врешті-решт вона завжди поверталася. На моє питання, чому вона не перейшла в іншу школу, вона відповіла, що тоді це означало би, що вони перемогли.

– Хоч яка я була налякана, але я не хотіла дозволити їм перемогти, – сказала вона. І посміхнулася мені. – Ну ж бо, глянь на мене зараз, школа біля моїх ніг.

Мама Ней готує краще за наших мам, але якщо хочеш дожити до сімнадцяти, мамі Лео цього казати не варто. Вони завжди готували втрьох: Джекі, Аш і Наомі – так вони проводили час. Не знаю, як це точно пояснити, але там було стільки любові, в їхній маленькій кухні. Повно пари, запахів і любові. Джекі розповідала нам якісь історії з життя, знову й знову, щоразу трохи інакше, але ніколи не нудно. Макс був турком, і коли вони з Джекі познайомилися в автобусі до Сохо, де він працював у ательє чоловічої моди, він вдовував уже більше року, намагаючись упоратися з маленькою Аширою. Джекі була голосна та висока – вища за нього – струнка й білява, і ніколи не замовкала. Протягом усього робочого тижня вони разом сідали на автобус. Щодня Джекі говорила так багато, що її язик точно довів би її хоч до Лондона, хоч куди, а Макс слухав, усміхався та сміявся. Щодня дорогою на роботу Макс завозив Аширу до її тітки. У п’ятницю Макс запросив Джекі на побачення. Через три місяці вони одружилися.

– Чекати не було сенсу, розумієте, – повторювала Джекі знов і знов. – Тому що коли ти знаєш, ти знаєш.

Усі мої спроби пригадати, чи хоч раз мої батьки з такою ж любов’ю розповідали мені про те, як вони познайомилися, закінчилися нічим. У мене вдома все було правильним і респектабельним, традиційним, холодним і нікчемним. Любов удома в Ней не закінчувалася ніколи, як вода в крані. У мене вдома, щоб її побачити, треба було дуже добре придивитися, а щоб відчути її, треба бути шестирічним, ну, або можна просто уявити.

До того, як усе це сталося, мені подобалося спостерігати за Ней та її мамою, поки Роуз і Лео сміялися з чогось за столом. Подобалося помічати, як вони обмінюються поглядами під час розмови, як передають одна одній тарілки або щось іще. То було, як дивитися на розуміння й турботу, перетворюючись на дитину з кіно, яка стоїть, притиснувшись носом до вітрини кондитерської, знемагаючи від очікування. Трохи ніяково, що у своєму віці я й досі часом відчуваю: все, що мені потрібно, – це мамині обійми. Та я нікому про це не кажу.

У будь-якому разі, якійсь частині мене хотілося знову повернутися на ту повну любові кухню. Здавалося, що все буде добре, аж поки ми не дісталися до сходів, що вели до парадних дверей сучасного муніципального будинку з терасою, на півдороги між моїм будинком і районом Лео. То був маленький охайний будиночок, пристойний, але далеко не такий гламурний і розкішний, як будинок Роуз чи навіть мій – облицьований цеглою, заплетений трояндами середньокласний будинок, з’єднаний спільною стіною із сусідським. Саме там, біля сходів, навпроти вікна спальні Ней, де не горіло світло, мене й накрило.

Та скалічена, побита дівчина в лікарні, і моя подруга Наомі – одна й та сама людина. Мені більше нема куди тікати від цього усвідомлення.

Ми всі мовчки вибралися з машини.

Джекі з Максом ідуть попереду, обійнявши одне одного. Вона поклала голову йому на плече і від розпачу майже вп’ялася руками в спину. Аш іде за ними маленькими повільними кроками. Моя рука тягнеться до Роуз – на мить мене переповнює бажання зачепитися за якір когось, хто любить мене. Але вона не бачить моєї руки і просто йде собі, тож я, один за одним, згинаю пальці порожньої долоні.

– Я не знаю, чи зможу, – першим каже Лео притишеним голосом. – У мене мозок вибухає.

– Ми не можемо не піти, – кажу я. – Вони запросили нас, вони хочуть нас бачити, ми їм потрібні.

– Я тебе розумію, – каже Роуз м’яко й ніжно, звертаючись не до мене, а до Лео, – але Редлі правду каже – ми мусимо піти. Заради Ней.

Я дивлюся, як Роуз кладе руку Лео на біцепс, і бачу, як він нахиляється до неї, зовсім трішки, ніби невидимий магніт притягує їх ближче одне до одного. Зовсім трішки, але достатньо для того, щоб мені скрутило живіт.


Аш сидить на нижній сходинці, коли ми відчиняємо двері. Всі емоції ніби стекли її обличчям, ніби вага болю потроху притискає її до землі.

– Ти тримаєшся? – питаю я її, поки Роуз і Лео ідуть на запах турецьких спецій до кухні.

– Ні, – каже вона, не зводячи з мене погляду. – Я зла як чорт. А ти?

– Аналогічно, – киваю я, зиркаючи на кухню. Я не хочу, щоб хтось іще почув, що я хочу сказати. – Мені починає здаватися, що з Ней трапилося щось погане, щось насправді жахливе. Щось, чого вона не могла передбачити.

Аш встає, і між нами лишається лише кілька міліметрів, її губи майже торкаються мого вуха.

– Я думаю, ти маєш рацію, – шепоче вона, а потім розвертається і прямує на кухню.


– Ох, діти, ну й

1 ... 17 18 19 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"