Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 78
Перейти на сторінку:
день! – Коли ми заходимо до маленької квадратної кухні з сосновими ящичками на кожній стіні та круглим столом посередині, Джекі розкриває до нас обійми. Її очі наповнюються слізьми, коли ми по черзі обіймаємо Джекі, огорнуті запахом її улюбленого солодкого парфуму. Цілуючи її, я відчуваю солоний смак її сліз на щоці. Я теж обіймаю її, якомога міцніше, обхопивши руками. Давно мене ніхто не обіймав. Тупо в такому зізнаватися, але часом нам потрібно, щоб нас обійняли, а мені подобається, як вона бере моє обличчя в свої долоні та цілує моє чоло.

– О, я рада що ви тут. Сумую за тим, як ви приходили сюди, шурхотіли, гомоніли й просили Наомі зменшити гучність!

Коли Джекі показує нам, куди присісти, і наливає колу в склянки й частує одна за одною домашніми стравами: шашлик на шампурах, маринована курка, тепла піта, ароматний рис – вона посміхається так, ніби її посмішка вимагає великих зусиль. Дивлячись на цю їжу, я раптом відчуваю скажений голод. І це не тільки бажання смачно поїсти – ми зголодніли за спогадами, пов’язаними із хорошею їжею, і всі ці спогади хороші. Поки ми їмо, Джекі постійно ходить навколо столу, торкаючись наших плечей або щік. Макс майже не говорить, але посміхається, і переводить погляд з одного обличчя на інше, і в очах у нього стоять сльози.

Аш сидить із нами, нічого не їсть, нічого не каже. Вона опустила голову, і темна завіса волосся затуляє її від наших очей. Моменту на ґанку ніби й не було. Я хочу ще поговорити з нею про це, але навіть не уявляю як. Здається, що наближатися до неї не можна, а можна тільки сидіти й чекати, коли вона сама тебе покличе.

Нарешті ми майже все доїли та перестали жувати й говорити. За столом западає тиша, і все, що лишилося невисловленим після лікарні, нависає над нами темними тінями.

Лео кашляє та відсуває стілець, але, перш ніж він устигає встати, Джекі знову починає говорити:

– Макс сказав, що насправді ми не знаємо Ней, і для мене це щось неймовірне – ну як це, я не знаю про неї всього, але вона дійсно була інша в ті кілька тижнів до. Припинила фарбуватися та носити перуки. Вона почала виглядати… нормально. І вона видавалася такою щасливою, сповненою любові. Але ви всі знали її, певно, краще за мене. Що ви думаєте про її втечу? Вам здається, що вона так страждала, щоб… щоб…

На мить я заплющую очі, замислюючись над тим, що варто сказати.

– Якби ми знали щось, ми б сказали, – озивається Роуз, перш ніж мені щось спадає на думку. – Якби Ней це планувала, вона б нічого не сказала, нікому. Навіть Редлі.

Я змушую себе подивитися Джекі в очі.

– Ней ненавиділа татуювання, – кажу я. – Їй подобалося грати в групі, і вона почала краще вчитися. Вона б не пішла через те, що була нещасна. Бо вона була щаслива. Тут щось інше. Не знаю що, але з нею щось трапилося. І коли вона отямиться, вона розповість нам.

– Тільки от… – голос Аш пронизливий і жорсткий. – Тільки от ми не знаємо, чи прокинеться вона, а якщо прокинеться, може виявитися, що її мозок пошкоджений настільки, що вона не пам’ятає. Це може назавжди лишитися таємницею в її голові.

– Треба сподіватися на краще, Аш, – каже Джекі. – Треба мислити позитивно, люба, і…

– Ніби позитивне мислення загоїть діру в її голові, ага. – Аш майже кричить, з такою силою відсуваючи свій стілець, що він хитається, перевертається та гуркотить по кахлях. Ми чуємо тупотіння її кроків по сходах.

Макс тягнеться за рукою Джекі та притуляє її до своєї щоки, вона відвертається від нас, і на мить я відчуваю себе непроханим гостем, який спостерігає за їхним болем, ніби це вистава на ярмарку.

– Час іти, – каже Лео, можливо, відчувши щось подібне. – Треба повертатися, родинні справи.

– Але завтра після школи ми будемо в лікарні, – кажу я.

– Так, щойно доберемось, – додає Роуз, і я зиркаю на неї, але вона не помічає мого погляду.

– І концерт відбудеться, як і планувалося, – кажу я. – Отже, багато людей хочуть прийти й підтримати Наомі.

– Дякую, Редлі, – посміхається мені Джекі. – Зробите ще дещо для мене?

– Так, звісно.

– Сходіть до її кімнати й пошукайте якісь фотографії, може, плакати. Щось, чим можна прикрасити її палату. Я знаю, лікарка каже, ніби вона не розуміє, що відбувається довкола, і можливо, так воно і є, та я вірю, що вона прокинеться, і коли вона прокинеться, мені хочеться, щоб вона побачила свої речі, щоб вона знала, що вона в безпеці. Підіть і виберіть там щось, і візьміть завтра до лікарні.

– Звісно, – каже Лео, і ми киваємо, хоча я майже маю впевненість, що ми воліли б, аби земля розчахнулася в нас під ногами й ми опинилися в будь-якому іншому місці, ніж іти та обирати речі, які наша непритомна подруга навіть не бачитиме.

Кімната Наомі завжди була чиста. Настільки маленька, що в ній не вистачало місця ні для чого, крім одинарного ліжка та шафи, аніме-плакатів на стіні та колекції яскравих перук, що висіли на гачках, які тато прикрутив над ліжком. На її тумбочці, біля ліжка, лежить купа косметики, більше, ніж мені колись у житті доводилося бачити, кольори фарб такі живі і так нагадують Ней, що здається, ніби вона тут – у цій строкатій купі, серед штучних вій, і якби ми знали як, ми б могли знову зібрати її з цих компонентів.

Ми втрьох сидимо на її ліжку, Роуз посередині, наші стегна торкаються.

Роуз розстібає свій шкільний наплічник, дістає звідти пляшку вина, відкручує кришку та робить великий ковток просто з пляшки.

– Де в біса ти надибала бухло? – питаю я.

– У мене зв’язки, – усміхається вона й передає мені пляшку. Я передаю її Лео.

– Чорт забирай, Редлі, не можна бути такою заразою, – каже вона різким розлюченим голосом. Але це – Роуз, дівчина, яка ховає всі свої почуття за колючками й вістрями. Вона заплутана й складна, укрита куленепробивним панциром.

– Я не люблю бухло, – кажу я, дивлячись їй у вічі. – Воно перетворює людей на лайно.

– Бідолаха Редлі, я забула про те, що в твоєї мами в жилах джин замість крові. – Роуз вихоплює пляшку з рук Лео до того, як

1 ... 18 19 20 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"