Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Релігія сикхів, пояснює він, передбачає, що в жінки така сама душа, що і в чоловіка, тож обидві статі постають рівними. Жінки мають право співати божественні гімни у храмі, прислужувати на всіх священних церемоніях, як-от хрещення, приміром. Їх треба поважати, шанувати їхню роль у сім’ї та суспільстві. Сикх мусить сприймати дружину іншого як свою сестру чи матір, а дочку іншого – як власну. На підтвердження цієї рівності імена в сикхів змішані, їх однаково можна використовувати як для чоловіків, так і для жінок. Розрізняє їх друге ім’я: для чоловіків додають Сінгх, що означає «лев», а для жінок – Каур, що перекладається як «принцеса».

Principessa.[41]

Джулія любить, коли Камаль так її називає. З кожним днем їй дедалі важче розлучатися з ним та повертатися до роботи. Як би приємно було проводити біля нього цілі дні, думає вона. Дні та ночі. Їй здається, що вона могла б лишатися тут цілу вічність, усе своє життя, кохатися з ним і слухати його.

Втім, вона знає, що не має права бути тут. У Камаля не такий колір шкіри, не таке віросповідання, як у родини Ланфреді. Джулія уявляє, що скаже її мати: темношкірий чоловік, та ще й не християнин! Вона цього не витримає. Після цього новина розійдеться містом.

Тому Джулії доводиться зберігати кохання до Камаля в таємниці. Їхні почуття – то їхній спільний секрет. Нелегальне, неприйнятне кохання.

До майстерні вона повертається дедалі пізніше, з щоразу її обідня перерва триває довше. Nonna, здається, починає щось підозрювати. Вона помітила цю посмішку на її обличчі, цей блиск в очах, якого досі не було. Джулія вдає, ніби щодня йде до бібліотеки, але повертається вона задихана, з палаючими щоками. Одного дня Nonna начебто помічає піщинки в неї під шаликом, у волоссі… Робітницям цього досить, аби почати пліткувати: невже в неї з’явився коханець? Хто б це міг бути? Якийсь хлопець із району? Він молодший за неї? Чи, може, старший? Джулія відпирається з такою наполегливістю, що тим самим майже визнає його існування.

– Бідолашний Джино, – зітхає Альда, – ти розіб’єш йому серце!

Усі знають, що Джино Баттальола, власник місцевої мережі перукарень, божеволіє від неї. Багато років він залицяється до неї, щотижня приходить до майстерні, аби продати волосся з перукарень, а іноді забігає навіть просто так, аби привітатися з нею. Тут усі з нього потішаються. Сміються з подарунків, які він даремно їй носить. Джулія незворушна, наче мармурова статуя, але Джино таки не втрачає надії та щоразу повертається, несучи в руках buccellatini[42] з інжиром, які робітниці наминають із неабияким задоволенням.

Щовечора, зачинивши майстерню, Джулія прямує до батькового ліжка, аби почитати йому. Іноді вона дорікає собі за те, що поряд із цією трагедією вона почувається настільки піднесеною, сповненою життя. Її тіло радіє, тремтить, отримує від життя таке задоволення, якого ніколи не знало, тоді як її батько змушений боротися за життя. Та проте вона змушена триматися за ці відчуття, переконувати себе, що треба продовжувати жити, не поринати у прірву горя та відчаю. Шкіра Камаля – це бальзам, чудодійний засіб від печалей світу. Їй хотілося б звести своє існування до цього, до тілесних задоволень, бо саме це задоволення дає їй сили, дозволяє жити далі. Вона відчуває, як її розриває між двома крайнощами, між протилежними емоціями, що по черзі беруть над нею гору. Наче акробат на дроті, вона гойдається над прірвою, повністю залежна від поривів вітру. Ось так, думає вона про себе, життя іноді сплітає докупи найпохмуріші та найяскравіші миті. Щось забирає, але й щось дає водночас.

Сьогодні mamma довірила їй місію – знайти в батьковому кабінеті в майстерні якісь папери. У лікарні вимагають документ, який вона ніяк не може знайти: «Dio mio,[43] – жаліється вона, – як же це все складно!» Джулія не знаходить у собі сил відмовити матері, хоч їй не хочеться заходити до цієї кімнати. Після дорожньої пригоди вона не заходила туди. Не хоче, аби хтось щось чіпав у батьковому кабінеті. Їй хотілося б, щоб, коли він туди повернеться після виходу з коми, все було так, як він залишив. Тоді він одразу ж зрозуміє, що всі чекали на його повернення.

Прочинивши двері будки кіномеханіка, яку переобладнали в такий собі кабінет, вона завмирає на порозі, ніяк не наважуючись зайти. На стіні висить у рамці фотографія П’єтро разом із двома іншими світлинами – фото його батька та дідуся, представники трьох поколінь родини Ланфреді, що змінювали один одного на чолі майстерні. А трохи далі до стіни приколоті кнопками ще кілька фотографій: Франческа, ще немовля, Джулія на «веспі», Аделя в день першого причастя, mamma з дещо натягнутою посмішкою у весільній сукні. Крім того, світлина Папи, тільки не Франциска, а Івана-Павла ІІ, найулюбленішого понтифіка.

Кімната має такий самий вигляд, якою лишив її батько вранці, у день, коли потрапив в аварію. Джулія окидає її поглядом: ось його крісло, шафки, глиняна попільничка, в яку він складає недопалки, – цю попільничку вона зробила сама, ще малою, та подарувала татові. Його всесвіт, здається, позбавлений власної сутності, хоча при цьому на диво обжитий. На столі лежить робочий нотатник, відкритий на жахливій даті – 14 липня. Джулія не в змозі перегорнути цю сторінку. Таке враження, ніби її батько раптом опинився у цьому нотатнику «Молескін» з обкладинкою з чорної шкіри, наче якась частка його досі лишалася між рядками на цій сторінці, в чорнилі, якими були написані слова, навіть у тій малесенькій плямці внизу сторінки. Джулія відчуває, що він тут, у кожній часточці повітря, у кожному атомі інтер’єру.

Якусь мить дівчина опирається спокусі розвернутися, зачинити двері. Але не наважується. Вона обіцяла mamma принести цей документ. Тож повільно висуває першу шухляду, потім другу. Третя, нижня, закрита на ключ. Джулія здивована. Її сповнює якесь передчуття. У papa не було таємниць, Ланфреді ніколи не мали чого приховувати… То чому ця шухляда замкнена?

У її голові починають роїтися питання. Уява