Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Після швидких пошуків вона нарешті знаходить ключ у коробці для сигар, яку йому подарувала mamma. Джулія тремтить: чи має вона право відімкнути її? Ще є час відмовитися від цього наміру…

Непевною рукою вона прокручує ключ у замковій щілині. Шухляда нарешті висувається: усередині лежить стос паперів. Джулія бере його до рук.

І тієї ж миті земля йде в неї з-під ніг.

Спочатку план Сари працював бездоганно.

Вона взяла двотижневу відпустку на той час, коли була призначена операція. Взагалі-то треба було три: лікар наполягав на тому, що після операції та постопераційного періоду в один тиждень у шпиталі потрібно два тижні провести у цілковитому спокої, та Сара вирішила скоротити реабілітацію до одного тижня. Якби її не було в конторі довше, це викликало б підозри. Вона не була у відпустці вже два роки, а в дітей навіть канікул зараз немає – хто ж братиме три тижні посеред листопада, коли слухання сиплються, наче сніг на голову?

Сара нікому нічого не сказала – ні в офісі, ні вдома. Дітям вона повідомила, що в лікарні їй треба пройти невеличке «втручання», «нічого серйозного», додала вона, щоб ті не хвилювались. Вона влаштувала все так, що близнюків на цей час мав забрати їхній тато, а Ханна мала пожити у свого – дівчинка, звісно, опиралася, але врешті підкорилася материній волі. Сара сказала їм, що відвідувати її в лікарні не можна, мотивуючи це тим, що дітей туди не пускають. «Це зовсім невеличка брехня», – сказала вона собі, щоб заспокоїти докори сумління. Мати хотіла відгородити дітей від цього місця, цього білого пекла з різкими запахами – якраз від цих запахів, якими просякнуті лікарні, від цієї суміші дезінфікувального засобу та жавелевої води її й нудить найдужче. Вона не хоче, аби малеча бачила її там такою – змученою, вразливою.

Особливо Ханна, така чутлива. Донька тремтить, наче листочок від найменшого поруху вітру. Сара дуже рано помітила в своїй дочці цю схильність до емпатії. Ханна ніби входить у резонанс зі стражданнями цілого світу, переймає їх на себе та переживає як власні. Такий собі дар, шосте чуття. Дитиною вона часто починала плакати, коли бачила, як хтось поранився чи когось насварили. А ще плакала, дивлячись новини та мультфільми по телевізору. Іноді Сара хвилюється: що вона робитиме з цією надмірною чуттєвістю, завдяки якій однаково сильно переживає і найщирішу радість, і найтяжчий смуток? Їй хотілося так багато сказати своїй дочці: стережися, бережи себе, світ дуже жорсткий, життя підступне, не дозволяй себе скривдити, будь такою ж, як і вони, – егоїстичною, стриманою, непохитною.

Будь такою, як я.

Мати знає, проте, що в її дочки тонка душевна організація, тому з цим треба рахуватися. Тож ні, вона не стане їй розповідати. У свої дванадцять років Ханна надто добре розумітиме, що криє в собі слово «рак». Передовсім дівчинка здогадається, що ніколи не знаєш заздалегідь, чи виграна ця битва. Сара не хоче, аби дочка несла в собі цей тягар, прикрість, які йдуть пліч-о-пліч із цією хворобою.

Звісно, брехати вічно їй також не вдасться. Діти почнуть запитувати. Тож їй доведеться їм розказати, все пояснити. Що пізніше, то краще, думає Сара. Можливо, краще трохи відступити, аби розігнатися і стрибнути якнайдалі. Так вона звикла справлятися з труднощами.

Батькові та брату вона так само нічого не каже. Двадцять років тому її мати померла від тієї самої хвороби. Сара не хоче, аби вони знову ставали на цей шлях боротьби, знову долали ці виснажливі випробування: надія, відчай, ремісія, рецидив – їй надто добре відомі значення цих слів. Вона боротиметься сама, мовчки. Їй вистачить на це сил, як вона вважає.

У конторі ніхто нічого не помітив. Тільки Інес вона здалася втомленою: «Ви якась бліда», – сказала вона Сарі, коли та вийшла з відпустки. Що ж удієш, надворі зима, доводиться ховати тіло під сорочками, светрами, пальтами. Сара намагається не носити одяг із декольте, наносить трохи більше макіяжу, ніж зазвичай, – і діло зроблено. У її робочому щоденнику вона розробила геніальний код: для візитів до лікарні вона використовує одну позначку (ЗУСТ Л), іншу – для обстежень, медичних тестів і радіологічних опромінень, що їх вона завжди призначає на час між полуднем та двома годинами дня (Обід Р), і так далі. Врешті-решт, її колеги вирішують, що в неї з’явився коханець. Правду кажучи, це припущення тішить її. Іноді вона навіть починає уявляти, що якось під час обіду вона знайомиться з чоловіком… Самотнім чоловіком, у місті на березі моря… Це було б так чудово… На цьому її мрії припиняються, а вона сама невідворотно повертається до лікарні, обстежень, оглядів. Серед асистентів у конторі обговорення йдуть потрібним курсом: «Вона сьогодні знову зникала… Як і вчора після обіду… Так, вона вимикає свій мобільний телефон…» Невже в Сари Коен існує якесь інше життя, поза цим офісом?… Хто ж він, з ким вона зустрічається опівдні, вранці, іноді після обіду?… Хтось із колег? Може, якийсь партнер? Інес робить ставку на одруженого чоловіка, а хтось інший навіть припускає, що це може бути жінка. Інакше навіщо стільки пересторог? Незворушна, Сара продовжує зникати і знову з’являтися на роботі. Її план, здається, працює.

Принаймні поки що.

Але, як це завжди трапляється в детективах, коли якась дрібниця видає вбивцю, її план занапастить невеличка деталь. Мати Інес хворіє. Сара знала про це. Якщо пригадати, колись давно, може, в минулому році, їй про це розповідали. Сара сказала, що їй шкода, а після того й не згадувала, ця інформація загубилася в безмежних просторах її перевантаженого мозку. Навряд чи їй можна за це дорікнути, їй і без того доводиться багато чого тримати в голові. Якби вона знайшла час, щоб підійти до кавоварки, пройтися коридором або вийти з кимось на обід (чого вона ніколи не робила), ця інформація знову пригадалася б. Проте з іншими людьми вона спілкується виключно з приводу питань надзвичайно важливих, винятково на професійні теми. Ні, це не презирство й не ворожість, а радше просто брак часу. Сара не ділиться подробицями свого приватного життя і не пхає свого