Читати книгу - "Моє сторіччя"

— Будьмо здорові, панове! Після стількох сумних тижнів можна тепер і посвяткувати. Але перш ніж я піднесу свій келих, мушу сказати дещо: наша країна без залізниці — ніщо! Нарешті у нас є залізниця. У нашій дурнуватій конституції хоч це було написано чітко: завданням держави є… І треба ж так, щоб наполягли на цьому якраз наші товариші-соціалісти, яким батьківщина взагалі-то до лампочки. Те, що колись не вдалося канцлерові Бісмарку, і що не судилося Його Величності і за що нам довелося так дорого заплатити під час війни — бо ж залізниця була розділена через двісті десять типів локомотивів, без загальних норм та правил, а тому часто бракувало запасних частин, тож військові ешелони з амуніцією, які терміново мали їхати на фронт, під Верден, застрягали десь по дорозі, і, можливо, цей хаос і позбавив нас перемоги, — так от, саме соціалісти навели з цим порядок. Повторюю, ті самі соціалісти, які були готові до зради в листопаді, — саме вони якщо не здійснили цей давно необхідний крок, то бодай зробили його реальним. Бо — запитаю я вас — яка користь була нам від того, що залізнична колія у нас прокладена всюди, поки Баварія та Саксонія не хотіли об’єднати залізницю в загальну мережу, причому протестували вони виключно через ненависть до Пруссії, не зважаючи ні на Божу волю, ні на докази тверезого глузду? Тому я завжди говорив: потяг до справжнього об’єднання всіх земель проїде тільки спільною для всієї країни залізничною колією. Або, як уже сказав у своєму мудрому пророцтві старий Ґьоте: «Залізниця налагодить усе, чому заважає упертість князів…» Але спершу, мабуть, нам таки мали нав’язати цей мир, за умовами якого вісім тисяч паротягів та десятки тисяч пасажирських та товарних вагонів потрапили до жадібних і безсоромних рук ворога, завершуючи й так довгий ланцюжок невдач, тож урешті-решт, попри ненависть до цієї ідіотської Республіки, ми були готові підписати державні угоди з Пруссією та Саксонією, з Баварією і навіть із Гессеном, із землями Мекленбурґ-Шверин та Ольденбурґ; згідно з цими угодами держава переймала всі регіональні залізниці, які, до речі, були в страшенних боргах, і ціна цієї передачі відповідала би сумі боргу, якби інфляція не зробила безглуздими всі підрахунки. Але коли я озираюся на рік тисяча дев’ятсот двадцятий і коли стою тут перед вами із піднятим келихом, я можу спокійно сказати: «Так, панове, відколи закон про міжрегіональну залізницю отримав підтримку надійним капіталом у рентних марках, ми вилізли з боргів, і навіть можемо дозволити собі виплачувати репарації, яких від нас безсоромно вимагають, ми навіть збираємося модернізувати обладнання — і все це було б неможливо без вашої безцінної допомоги. І хоча мене — спершу лише потай, а потім уже й офіційно — назвали «батьком локомотива, який об’єднав Німеччину», я завжди знав, що внормувати галузь будівництва локомотивів можна лише спільними зусиллями. Про що б ми не говорили: про акціонерне машинобудівне товариство «Ганомаґ», яке випускає букси для паротягів, чи про «Краусс і Ко», що займається системами управління, чи про «Маффай» і циліндрові кришки, або «Борзінґ», що монтує все разом, — усі ці підприємства, керівництво яких зібралося сьогодні за нашим святковим столом, збагнули: загальнонімецька залізниця означає не лише технічну єдність, а й об’єднання країни! Та щойно ми, нарешті, почали отримувати прибутки від експорту, — а нещодавно навіть у більшовицькій Росії професор Ломоносов дав високу оцінку нашому товарному локомотиву на гарячій парі — як відразу ж тут почулися голоси про те, що залізницю треба приватизувати. Усі хочуть швидко заробити. Скоротити персонал. Закрити ті частини дороги, які нібито нерентабельні. Тут я можу хіба що застерегти: не забувайте уроки минулого! Той, хто віддасть міжрегіональну залізницю в приватні, а іншими словами — в чужі руки, бо, зрештою, ці руки будуть чужинськими, зашкодить нашій бідній, приниженій батьківщині. Бо ще Ґьоте, за чию далекоглядну мудрість ми сьогодні збираємося підняти наші келихи, казав своєму секретареві Еккерману…

Любий Петере Пантер[15], я зазвичай не пишу читацьких листів, але мій наречений, який читає все, що трапляється йому під руку, нещодавно підсунув мені за сніданком, під пашотницю з вареним яйцем, кілька Ваших справді кумедних текстів, і я довго та щиро реготала з них, хоча зрозуміла не всі політичні натяки. Ви пишете дуже гостро, але при цьому завжди дотепно. Мені таке подобається. Тільки в танцях Ви нічого не тямите. Бо коли Ви пишете про те, що «шиммі танцюють із руками в кишенях», то це неправда, чесне слово. Так буває, коли танцюють ванстеп, або фокстрот. До речі, Горст-Еберґард — який, як Ви правильно пишете у своїй статейці, дійсно працює на пошті, але він не поштар, а просто обслуговує у віконечку; ми з ним познайомилися минулого року на танцмайданчику «Шиммі у Вальтера», — так от, він танцює зі мною шиммі з обома руками, причому відкрито і притискаючись. А минулої п’ятниці, коли всієї моєї тижневої платні вистачило лише на пару панчіх, але нам дуже кортіло десь розважитися, — можливо, я і є Ваша «фройляйн Пізенванґ», з якої Ви так дотепно підсміюєтеся, — ми з ним танцювали найновіший американський танець,