Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Здається, все ж таки, у вісімдесят восьмому, – уточнив Данило Кімович.

– А хто прокляв, хто вбив?

– Законспіровані арійські жерці, – Маріанна скинула тапки, підтягнула коліна до підборіддя, сперлась п’ятами на таборик.

«Але ж ці Костики на всю голову махнуті, – подумки визначив Ярковський, – а так і не скажеш…»

– То ви вважаєте, – звернувся він до Маріанни, – що вас та інших гостей отруїли арійські жерці?

– Хіба це не очевидно? – Дружина Данила Кімовича спрямувала на Ярковського змовницький погляд. – Це була помста хранителів арійської Гіпербореї, – вона неквапно підітнула поли халатика, який вже нічого не приховував, знову приклалась до стакану. – А ви, Олександре, з якого боку у цій історії?

– Микола Григорович доручив мені провести додаткові дослідження по цій справі.

– Дослідження якого плану? – стривоженість повернулась на обличчя Данила Кімовича.

– Я досліджую метафізийні обставини подій. Цього разу Микола Григорович вирішив підійти до розслідування, так би мовити, з окультного боку.

– Має рацію, – кивнув рудобородий. – Від салону Пелагеї завжди тхнуло окультизмом. Я скажу більше: салон збудували на окультному спадку адмірала. На їхніх зборах я, чесно кажучи, ніяк не міг розібрати, чи це салон, чи засідання вільномулярської ложі чи збори спіритичного товариства.

– Там духів викликали?

– Духів не викликали, але все інше… – Данило Кімович похитав головою. – Ота вся екзальтована публіка: божевільна на всю голову Маргарита, Вілігжаніни з їхніми сектантськими заморочками, якісь порохняві діди з масонськими перснями. Найсправжнісіньке окультне кубло.

– Новий поворот… – прошепотіла Маріанна, й вже на повний голос зауважила:

– А я думала, що ви лише монети вивчаєте.

– Як бачите, не лише монети.

– Так ви, виявляється, містично обдаровані? – Маріанна кинула порожній стакан до мийки. – А я здогадувалась. От можете мені вірити, можете ні, але здогадувалась.

– Маю деякі вроджені здібності, – скромно потупив очі Ярковський. – Не більше від того.

– У вас, Олександре, в обличчі є щось таке… – Короткозорі очі напружились, певне, аби детальніше роздивитись оте «щось».

– То вам Мар’янина біжутерія потрібна для… метафізичного вивчення? – надув губи рудобородий.

– І реферат Варвари Радзивіл, – нагадав Ярковський.

– Даня, ти зберіг реферат? – Тепер Маріанна мружилась в бік холодильника. – Здається, я його бачила у кабінеті, пошукай.

– Вже йти шукати?

– Звісно, – у голосі жінки накреслились тверді нотки. – Ти ж чув, пану Ярковському доручили розслідування. Я сподіваюсь, ти не прагнеш його саботувати?

– При чому тут «прагнеш саботувати»… – забуркотів Данило Кімович, виліз з-за столу, ледь протиснувся між табуретами й почвалав у глиб квартири. – Відразу й «саботувати»… Зараз знайдемо той чортів реферат…

– Чесно кажучи, не чекала на твій візит. Ти ж, зануда така, жодного разу не прийшов до лікарні. Але я тобі все вибачила, – Маріанна зняла з голови «чалму» й розкидала плечима розкішну гриву волосся. – Правда-правда, вибачила… А про «метафізичні дослідження» – це тролінг такий чи ти серйозно?

– Ні, рибко, не тролінг. Реальне розслідування – Людина-сюрприз, – похитала головою Маріанна. – Так яка тобі біжутерія потрібна?

– Та, що була на тобі восьмого травня минулого року.

– Ось цей браслет був, – вона граційно випростала ліву ногу, зачепивши великим пальцем коліно Ярковського. – Того клятого дня я його вперше вигулювала. Прикольна штучка, правда ж… – Маріанна примружилась на золотий блиск. – Антикварна річ. Ювелірна фабрика в Тічіно, початок двадцятого століття. Пелагею тоді аж трусило від заздрощів… Бідненька. Все думала про цей мій браслет, а їй лишалось жити усього дві години. Шкода її.

– Можна його взяти?

– Спробуй.

– …?

– Знімай, кажу. Ручками, – вона всміхнулась, забачивши його нерішучість. – Не бійся, мій чоловік не ревнивий.

– Я помітив.

– Що саме?

– Що він не проти, аби дружина виходила до гостей без білизни.

– Без білизни? – Маріанна розпахнула халатик, подивилась на свій вкритий щедрим татуюванням плаский живіт; змій звивав кільця навколо її пупка, тягнувся зубатою пащею до власного хвоста. – Ти правий. Жоднісінької білизни. Яка ж я забудькувата тьотка… – Вона знов запахнула халатик й шкодно всміхнулась: – Так тобі браслета треба, чи ні?

– Треба, рибко, ще й як треба, – Ярковський заходився знімати прикрасу з ноги Маріанни. – Але ж тут замок, як у сейфі.

– Ти не видумуй. Звичайна защіпка. Це у вас, чоловіків, пальці, як в орангутангів. Ще не бачила жодного, який би вмів красиво розщепнути бюстгальтер.

– Так ти кажеш, Пелагею трусило від заздрощів? – Ярковський нарешті дав собі раду із защіпкою, браслет змійкою зісковзнув з ноги Маріанни.

– І не лише Пелагею.

– А кого ще? Варвару?

– Ні, не вгадав, – Маріанна енергійно струсила волоссям; дрібні краплі ароматної вологи присіли Ярковському на обличчя. – Варвара була вищою за такі дрібниці. Справжня аристократка, ідеалістка, їй всі браслети були по барабану. Крім срібного перстенька вона й не носила нічого. В ній, я тобі скажу, і без золота відчувався стиль. А от її подруга, така чорненька, та дивилась на мене вовком. Земля їй пухом… А ще браслет зацінила стара карга Пшеладовська. Хто б сумнівався. Примадонна знається на ювелірці. Відразу просікла ексклюзив.

– Чорненька подруга, це – Ілона Полоскай? – уточнив Ярковський.

– Ілона, – підтвердила Маріанна. – Точно. Але прізвище в неї було не Полоскай, а якесь німецьке. Та й похожа вона була на німкеню. Така вся зібрана, прилизана, з гострим носиком, з акуратним таким каре. Усюди ходила за Варварою. Такий собі розчесаний німецький хвостик.

– Лесбійська тема?

– Лесбійська? – здивувалась журналістка. – Та ні, я не думаю… Точно не лесбійська. У Варвари був наречений, якійсь грецький аристократ. Даня розповідав, що бачив його на панахиді, він аж з Афін приїхав. Такий крутий двометровий мачо, ще й на «порше».

– А ти у Ілони або у Варвари не бачила кришталевої сфери?

– Кришталевої сфери?

– Такої прозорої кулі для ворожіння. Вона мала б бути десь сантиметрів вісім-десять у диаметрі.

– Ні, – на чоло Маріанни набігли вертикальні зморшки. – Вбий мене, але такої кулі не пам’ятаю. Якби я таке щось побачила, то б запам’ятала. А навіщо їм куля? Вони на ній ворожили?

– Не виключено.

– Я щось не уявляю Варвару за ворожінням. Може, та Ілона… Кришталева куля, гм… – Журналістка ретельно запахнула халатик.

– Ми багато чого не уявляємо.

– Ось він, – до кухні повернувся Данило Кімович, розмахуючи яскраво-червоною текою, зробленою під тиснену шкіру з металевими кутиками. – Реферат про королеву.

– Ти в мене молодець, – Маріанна граційно підстрибнула й цьомнула рудобородого в губи. – Ти ж не проти, щоби Олександр взяв для дослідження мій браслетик? Лише на кілька днів.

– Не проти, – буркнув Костик, кладучи теку на стіл. – Але нехай пише розписку. Це дуже дорога річ.

– Без питань, напишу, – знизав плечима Ярковський. – Несіть папір і ручку.

[реферат Варвари Володиславівни Серетської-Радзивіл (№ 6), зачитаний нею