Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Кобища мовчки набирав люті.

— Ось, наприклад, Владислав… — Татарчук підійшов до хлопчини і майже лагідно поторсав його за кучері. — Владислав, так? Дрібний малолітній злодій. Вирішив розпочати свою кримінальну кар’єру, витягаючи з машин магнітофони, бо гроші, зароблені миттям машин, його перестали задовольняти. Не пощастило…

Обличчя Татарчука висловлювало справжній розпач.

— Ну нічого. — Він знову приголубив хлопця, від чого той зіщулився, губи знову затремтіли. — Вийдеш, спробуєш іще раз чи два — навчишся. І в колонії тебе за три роки трохи підучать. Усе буде гаразд, не бійся… А він, взагалі, не такий собі простий, як спершу здається, оцей зломщик машин Владислав, — це вже адресувалося Кобищі. — Уяви собі, він навіть запропонував мені угоду! І ти знаєш яку? Вмерти можна! Ану давай, Владиславе, далі сам! Ну? Сміливіше! — І майор всівся просто на стіл навпроти хлопця, поруч із Кобищею.

Кучерявий підліток посовався на стільці, разів зо два шморгнув носом, а потім з доброго дива заголосив, показуючи пальцем на Кобищу:

— А ось він! Це ж він і був! Товаришу майор, я вам скажу, хто за вами стежив, а ви скажіть йому, щоб мене випустили! Я більше не буду! Чесне слово! Не буду-у-у! Я вам усе розкажу, а ви пустіть мене, будь ласка-а-а!

Підліток по-справжньому заридав. Кобища підійшов до нього і, сівши поруч на стілець, обійняв однією рукою за плечі.

— Владислав, так? — заговорив він. — Слухай, Владиславе, заспокойся, ти ж мужчина! Ніхто тебе нікуди садовити не буде. Якщо розповіси щось варте уваги, я перший про це подбаю. Даю слово. Говори. Що, за мною хтось стежив?

Той, схлипуючи, кивнув.

— І хто ж?

— Я…

Кобища здивовано витріщив очі.

— Навіщо?

— М-мені один дядько сказав… — Хлопець досі схлипував.

— Що за дядько, хто такий?

— Н-не з-знаю…

— Як не знаєш, ти ж обіцяв розказати про нього!

Хлопець висякався в рукав і почав:

— Ми мили машини на стоянці біля базару, а він підійшов до Санька та Сєрьоги і сказав, щоб ми всі йшли слідкувати за якимось похороном. Там було багато людей, і ми стежили, хто куди після того розійдеться. Він казав, що детектив із якогось агентства, і дав усім по п’ятнадцять гривень, а потім казав, що, коли ми зберемося знову, дасть ще по двадцять. А тому, хто виграє, взагалі буде приз — п’ятдесят гривень…

— Це коли твого ховали, — пояснив Татарчук. — Я вже з’ясував.

— А як він виглядав? — запитав Кобища.

— Ну, молодший за вас, такий самий на зріст, худий…

— З бородою?

— Ні, без бороди…

— А волосся довге?

— Ні, не дуже…

— А ще що-небудь? Якісь прикмети? Бородавки, родимі плями, шрами? Ну?

— Не знаю… У плащі довгому, штанях…

— А скільки вас було?

— Нас? Десь так тринадцять… А може, чотирнадцять!

— І що, дав вам гроші?

— Дав… — Хлопець опустив очі в підлогу.

— І приз дав?

— Дав… Він ще був на машині, стара біла вольво, роздовбана така…

— Номер знаєш? — Кобища затамував подих.

Пацан заперечно похитав головою.

Майор згадав це дивне відчуття, яке переслідувало його, коли він заходив до власного під’їзду. Навіть озирнувся. Заприсягнутися, що бачив тоді саме цього хлопця, він не міг, але якийсь і справді товкся неподалік.

— Стоп! — майор наче щось згадав. — А як же ти за мною стежив? Ми ж на машині з похорону поїхали!

— А в мене в-велосипед… Г-гоночний…

Майор помовчав, розмірковуючи, а потім, наче схаменувшись, запитав:

— Сподіваюся, приз отримав не ти?

— Нє…

— От і добре… — Кобища нервово заходив по кабінету, думаючи про своє.

— А хто ж отримав приз?

— Вітька Черкес.

— Черкес — це кликуха?

— Иги…

— Так… Пацана я забираю. — Кобища був увесь червоний, очі його бігали, руки відтягували кишені штанів.

— Ох-ох-ох… Він забирає… Він забирає пацана, через пару годин забере ще й кілера, а нам що? — Татарчук зробив ображений вираз обличчя. — Нам що лишиться?

— Пляшка горілки, — відрізав Кобища. — І моє чесне слово прийти її випити, якщо… Владиславе! Припиняй рюмсати. За мною!

За десять хвилин кримінальний відділ було поставлено на вуха. Складалося враження, що навколо все літає, хоча всі якраз навпаки, сиділи за столом, навколо якого літав той, хто був тут найголовнішим.

— Значить так — Кобища карбував кожне слово. — Я, Можейко і Сердюк беремо групу і їдемо з оцим отроком брати його друга Вітьку Черкеса, в миру Черкашина. Разом із ним їдемо за вказаною ним адресою, де мешкає поки що невідома нам людина, за яку останній отримав від худого чоловіка у плащі на вольво приз розміром п’ятдесят гривень. Далі діятимемо за обставинами. Величко тим часом збирає решту хлопців — мийників машин і намагається встановити номер машини. У разі успіху встановлює через ДАІ її власника і зв’язується з нами. Ніякої самодіяльності! Гляди мені… У разі неможливості встановити через хлопців номер машини Величко встановлює, за ким іще велося стеження. А відвідувати їх будемо разом, маючи під боком групу захоплення. Усім зрозуміло? Ще раз питаю, хто чого не зрозумів? Запитання?

Тиша.

— Вперед.

Вітька Черкес виявився маленьким чорнявим і доволі симпатичним хлопцем. Побачивши свого друга та «колегу» в такій компанії, він буквально втратив мову. Коли Кобища в двох словах спробував пояснити мету їхнього візиту, втратили мову батьки. Минула, напевно, ціла година, поки з малого вдалося нарешті витягти, що стежив він за невисокою молодою жінкою у джинсах та світлій куртці, не те щоб вродливою, але симпатичною, яка привела його у район Старого мосту. Насилу завантаживши