Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Відтепер Кобища був практично впевнений, що вони мають справу з дилетантом. Зухвалим, але дилетантом і, швидше за все, одинаком. Було очевидно, що із загибеллю Ромазана інтерес убивці чи вбивць до його квартири та особи не зник. Навпаки, він збільшився. Можливо, той, хто натис на спусковий гачок «Беретти», згодом жалкував про поквапливість такого вчинку. Ця поквапливість коштувала купи зайвої роботи, яка, судячи з усього, й досі не мала успіху. Тільки дилетант міг діяти так нестандартно, поспішно й невиважено. Тільки одинак, позбавлений сторонньої допомоги, міг назбирати дітей і використати їх для такої мети, засвітившись з усіх боків. Він дав приз тому, хто знайшов потрібну йому людину. Більше того, він прийшов після всього на зустріч із цими підлітками, незважаючи на небезпеку викриття та арешту. А що коли це зроблено навмисно? Коли цей приз навмисне відданий не тому хлопцеві саме з метою заплутати його можливих переслідувачів?

Ну, тоді це віртуозний… дилетант. Від цього переконання Кобища не міг відмовитися.

— Тут! — вказав пальцем на арку Вітька Черкес, який уже повірив, що в нього не відберуть дорогий, зароблений власною працею приз.

Малий був упевнений. Він знав також і поверх — третій. Знав і двері квартири — з майданчика праворуч. Йому не страшно було йти за невеличкою симпатичною дівчиною, тому і простежив її до самих дверей, за якими вона зникла.

Нічим не примітний мікроавтобус поїхав далі, висадивши біля будинку трьох нічим не примітних людей, які неквапно увійшли в двері під’їзду. А от далі…

Далі нечисленні перехожі були шоковані небуденною картиною: до будинку над’їхала крита вантажівка, з якої повискакували люди у камуфляжі та бронежилетах, з чорними масками на обличчях, озброєні автоматами. Не встигли перехожі позакривати роти, як більшість із них зникла у під’їзді будинку. Двоє залишилися на дверях.

На майданчику було тихо. Здавалося, ніхто навіть не дихає. Сердюк, приставивши вухо до дверей, прислухався, потім повернувся до інших і заперечно похитав головою, мовляв, тиша. Кобища кивнув. Рука Сердюка потяглася була до кнопки дзвінка, але потім він легенько торкнув ручку дверей, перевіряючи про всяк випадок. Тихо рипнувши, двері відчинилися.

Тінню майнули люди у масках та камуфляжах. Кобища, продовжуючи тримати руки в кишенях, переступив через поріг і пройшов кілька кроків коридором. Усі скупчилися за поворотом, біля дверей до однієї з кімнат. Кремезні фігури у бронежилетах втислися в стіни, пропускаючи його. Той, хто мав повноваження вирішувати тут усе, розгублено застиг на порозі кімнати.

— Твою ж мать…

Слова, що злетіли з його вуст, почули лише ті, хто стояв поруч.

Ранок виявився на диво привітним. Борис довго лежав з розплющеними очима і дивився на ці сонячні дива. Він не любив і не дозволяв собі цього робити, але сьогодні… Важко було собі відмовити. Погляд сам приліпився до стіни, на якій відбилися сонячні промені.

Їхній робочий день починався тепер щоразу пізніше. Це задля неї. За місяць, а можливо, й раніше, знову почне тягати сумки по базарах, тоді буде не до сну. У Наталці тепер важко було впізнати ту безформну, байдужу до всього дівчину в несвіжому одязі. Напевно, тому щонайменше двічі на день вона з’являлася у його думках — увечері, коли потрібно було відійти від усього важкого, щоб прийшов сон, і зранку, от як зараз, коли належало зібратися з духом, щоб зануритися в те саме важке.

На годиннику доходила дев’ята. Зараз Наталя встане і почне готувати сніданок. І він не відмовить собі в тому, щоб кілька разів крадькома подивитися на неї. А потім вигадає для неї якусь нову справу і залишиться у квартирі сам.

Пузатий товкся тут часто, судячи з її розповідей, щотижня, а може, й частіше. Виховував. Ну, звичайно, це їй так здається. Насправді, якщо всі його припущення та розрахунки вірні, ця гидота використовувала квартиру родички як схованку. Схованку для чогось дуже важливого.

Ідея спала на думку вчора пізно ввечері. Він щось мав брати або щось робити тут регулярно. Тому і не давав спокою своїй легковажній родичці. Іноді навіть підкидав якісь грошенята, вдаючи опікуна, інакше, не виключено, вона давно послала б його під три чорти. Навряд чи він робив це щоразу, подібно до Бориса, відправляючи її куди подалі. Це мало відбуватися за її присутності, але так, що вона нічого не підозрювала. Яким чином?

Це щось просте до геніальності. І робитися мало швидко. Припустимо, попросив її зробити чай, а сам заліз рукою за шафу, витяг і поклав до кишені. Щось на зразок цього. І все-таки подібний спосіб мав свої вади. Вона могла увійти, могла роздратуватися від його проповідей і не схотіти робити чай… Врешті-решт, постійні прохання про одне й те саме могли викликати її підозру. А от якщо…

Туалет. Туалет підходив якнайкраще. Коли схотів — вийшов, і все. Там узяв і поклав на місце. Саме там слід шукати. Ідея так захопила його, що Борис хотів був іти туди просто вночі, благо це також не повинно викликати підозри господині помешкання. Але він стримався. Тепер він це зробить. Скільки часу потрібно, щоб прискіпливо обстежити маленьку кімнатку півтора на два, де немає ніяких меблів?

Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення.

Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців.

— Доброго ранку! — Наталя привітно посміхнулася. — Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець?

— Та нічого такого…. — Він знизав плечима. — Гадаю, сьогодні буде