Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Як? — здивувався Ісідор. — Убити себе? Я думав про це, коли втратив кохану. Невже так просто?

— Не просто, — заперечив сивобородий. — Самогубство не звільняє нашої невмирущої частки. Ти вбиваєш тіло, але не знищуєш жадоби відчуття. Відчай, втрата близької істоти кидає тебе в обійми небуття, але твоє серце залишається в полоні ілюзорного світу. Щоб добути волю, треба, залишаючись тут, на землі, відмовитись від неї, від її принад. Жінка, багатство, насолода — все це кайдани деміурга, якими він закував нас. Вирви в серці своєму корені жадання, запали в душі вогонь одного лише прагнення — до краю свободи, до божественної повноти…

— В чому свобода? В чому повнота?

— Свобода — від всього. Повнота — відсутність всього.

— Не збагну.

— Напруж уяву. Що таке явище, річ, подія, світ, люди? То лише наповнення відсутності, порушення її чистоти, її повноти. То ніби пляма на вселенському тлі спокою. То хвиля на величному океані небуття. Повнота — то спокій, бо вона обнімає все. Свобода — то спокій, бо лише в спокої ми позбавляємось від явищ і речей, що поневолили нас і прив’язали до колісниці світу. Не даю тобі панацеї від усього зла світу. Вказую напрям. Шукай в собі, думай, зупиняй потреби тіла й нижчої душі, збагни, в чому їхня сила чи безсилля. Бій буде непростий, він триватиме доти, доки твоя земна природа не переплавиться в полум’ї істини. Може, навіть все життя. Але мета — чудова. Ти не самотній, юний брате. Поруч — мужні шукачі. Нас мало, нас ненавидять жерці ветхозавітного бога Єгови, нас переслідує церква, яка прагне земної влади і поклонів, але ми відкидаємо принади князя світу, як відкинув їх у пустелі славетний син Софії. Велика Мати не покине мужнього шукача, обличчя її закрите для ока земного, але руки її готові підтримати того, хто не побоїться ступити у порожнечу…

Довкола вогнища запанувала тиша. Лише тривожно потріскували жарини в багатті та іскри весело гралися в повітрі, прагнучи в небо і згасаючи в ньому. Ісідор прислухався сам до себе, намагався віднайти в душі своїй місце для нових, нечуваних вражень та ідей. Серце горіло прагненням небувалих здійснень і остерігалося чогось. Кинутись наосліп до нових обріїв? А може, там, за ними, знову безодня і болісні розчарування? І згасне його бентежна душа в безконечній дорозі, як згасають оці іскри в байдужому просторі? Проте що йому залишилося робити? Там, у далекому світі, пустка і безнадія. Він втратив найсвятіше, найкраще. На земних стежинах той скарб не повернеш. Може, ця небувала дорога приведе до заглибленої любові? Може, в світах повноти — казкових, незбагненних, але жаданих — він устріне ту, без якої навіть повнота здаватиметься насмішкою жорстокого бога?!.

— Приймаю вашу дорогу, браття, — тихо сказав Ісідор. — Пройду її до кінця. Або згину, або здобуду істину…

— Хто гине заради істини — зливається з нею, — просто сказав сивобородий. — В тобі путь, істина і життя. Рушай, брате, в дорогу пошуку. Путь не обтяжить свого судженого мандрівника…

Ісідор поселився у печері. Вона була досить глибока, звивалася гадюкою в глибині гори і закінчувалася маленьким кублом, де можна було спати і зосереджуватись для роздумів. Юнак услав кам’яне дно притулку мохом, під голову припасував м’який волокнистий камінь. Кілька вечорів слухав синів Гнозиса біля спільного вогню, потім висловив бажання усамітнитись, щоб розпочати дорогу пошуку в безмірності власного серця.

— Іди, — схвально сказав сивобородий. — І не вертайся, доки не осягнеш певного ступеня. Виросте плід — покажи його нам, твоїм братам. Спільний здобуток ввійде до нового світу. Дерзай, юний брате…

Ісідор покинув братерський гурт, заліз у печеру, ліг горілиць на мох. Довкола пливли сутінки, глибока тиша сповивала свідомість. Він зосередився, загострив думку, збурив поверхню душі суворим запитанням; «Хто я? Навіщо живу і що таке моє життя?»

Думка примхливо металася від одного об’єкта до іншого, вона перескакувала від проблеми до проблеми, не могла зупинитися на вирішенні певного питання. І дуже швидко юнак збагнув, що не так просто мислити, що треба навчитися володіти думкою, як дитина навчається ходити або пташеня літати у небі. А для цього, може, треба віддати ціле життя. Адже мислення людини формується від дитинства усталеними ідеями, звичаями, традиціями, взірцями, і нова людина є не те, що вона вибирає, а те, що з неї сформувало оточення. І свідомість того, хто хоче розпочати новий шлях, теж користується попереднім, ветхим багажем знання та почуттів, — отже, той шукач неминуче заблукає, визначаючи напрям пошуку за минулими віхами. Як же бути? Де взяти нові ідеї? Те, що мовлять нові брати, — лише удар для пробудження. А прокинувшись, повинен знайти мандрівник інше взуття, інше вбрання, інше розуміння світу. Інакше, втративши старе, можна втонути в хаосі безликості.

Довго еллін лежав і сидів у печері, прислухаючись до багатозвуччя мислі в надрах своєї душі. І бачив, чув таку силу-силенну істот та явищ сам в собі, що починав жахатися — чи знайдуться в ньому можливості загнуздати і звести воєдино весь той безвидний та багатоликий потік ідей і образів!

Тіло втомлювалося, жадало руху. Хлопець виходив з печери і сідав на камені проти зоряного неба. І велична полум’яна ріка котила над ним вічні води далеких світів, і в її мовчанні вгадувалася небувала і проста таємниця буття. Але була вона холодна і байдужа до мізерного людського життя, і не міг збагнути Ісідор, як поєднати, як звести докупи, в благословенну спільноту такі віддалені частинки буття — людину і зоряні світильники невимірного неба? А без такого поєднання до чого зводилися всі міркування про спільноту і звільнення від земних кайданів?

Втомившись від дум, Ісідор заповз до печери й заснув. І побачив він у сні тепле, ласкаве море, блакитні стіни Александрії в імлі і ніжну, тремтливу постать Гіпатії — натхненної дівчинки, яка бігла, немов донька вітру, понад лінією прибою, перескакуючи через пінисті гриви хвиль. Вона сміялася щасливо й дзвінко, піднявши вгору прозорі руки-стеблини, і вимахувала ними, ніби неопереними крилами, а Ісідор