Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Розповідають, що, коли Франсіско Пісарро прибув до Кахамарки, особистий посланець імператора Атауальпи, з’явившись до нього, упав перед ним навколішки, торкнувся чолом землі і, дивлячись на зухвалого завойовника переляканими очима, назвав його “сином Вїракочі”, себто сином бога небес, шо володіє морями, океанами і землею, що кидає на землю громовиці, надсилає град і сушу, нищить людство мором.

Був іще один випадок. Брат Франсіско Пісарро, такий же пройдисвіт і лайдак, як і він, вломився в один священний храм на честь бога Пачакамака. Індіяни спробували перепинити йому дорогу. Вони були певні в тому, що кожен, хто зважується на таке святотатство, негайно має вмерти. І що ж ви гадаєте? Смерть не вразила зухвальця. Він із своїми вояками став безцеремонно збирати золоті прикраси храму, зривати оздоби, дорогу матерію, коштовні камені. І що ж? Нічого злого не скоїлося з грабіжниками в срібних латах. Навпаки, в цю мить — треба ж такого збігу обставин! — у місті почався сильний землетрус, храм задвигтів, посипалося каміння. Ще більший жах охопив індіян. Однак іспанські “лицарі” і на це не зважали. Вони грабували святилище. І тоді по всій гірській окрузі рознеслася вістка: “На землю спустилися боги в білому металі! Ці боги увійшли до свого храму і чинять там священні ритуали! Падайте до їхніх ніг, о люди, і благайте у них помилування!”.

— Ну, та годі згадувати страхіття минулого, — мовив врешті Крутояр. — Ваша історія — святилище, в якому не менше цінностей, ніж у храмах Пачакамака. Тут кожна стежка в сельві береже сліди вашого мужнього народу.

— Жаль тільки, ніхто не цікавиться минулим моєї землі, - зітхнув сеньйор капітан.

Крутояр обняв старого за плечі.

— Зацікавляться, друже! Кожен камінчик обстежать, кожну стежинку освятять добрим словом і шаною.

На старого ці слова, однак, подіяли недобре, вони, мабуть, щось нагадали з минулого, і він мимоволі аж зіщулився. Помовчавши, ще міцніше вхопився за стерно і раптом став розповідати про одного свого знайомого із столиці. Той знайомий раніше був учителем, а коли народ обрав покійного Матаразо своїм президентом, його призначили міністром шкіл. Він любив свою землю, і капітанові Пабло не раз доводилося на маленькій ланчії переправляти сеньйора міністра у верхів’я Ріо-Оскуро. Сеньйор міністр казав капітанові Пабло, що тут під кожним каменем похований герой, що тут треба докопатися правди… Потім, коли президента Матаразо вбили, сеньйор міністр…

Пабло раптом змовк, немов спіткнувся об корч. Та, помітивши співчуття й увагу на професоровому обличчі, повів далі притишеним голосом:

— Наш сеньйор міністр пішов у сельву, пішов до своїх друзів, щоб не потрапити в руки карабінерів… Я сам рятував сеньйора міністра… Карабінери переслідували нас три доби і тяжко поранили сеньйора міністра…

— Він помер? — схвильовано записав професор.

— Ні, сеньйоре, — усміхнувся лукаво капітан. — Пабло вміє рятувати своїх друзів. — На якусь мить він змовк, вдивляючись в темряву, різко повернув стерно ліворуч, випрямив його і, полегшено зітхнув, дещо хвалькувато подивився на професора. — Ми доставили сеньйора міністра на Касік’яре до білого лікаря, і той врятував йому життя. Цю людину я шануватиму, скільки житиму: чужоземець з-за океану, тоді він у цих краях щось шукав і лікував червоношкірих… А це чув я, що буцімто знову він опинився тут: летів через сельву із своїм сином і зазнав аварії…

— Стривайте! — обірвав капітана Крутояр. — Коли це сталося?

— Та, кажуть, рік тому…

Радісний здогад схвилював Крутояра. Хіба не буває в світі чудес! Звичайних і незвичайних чудес, які розкривають перед нами найземніші, найреальніші справи?

Цей капітан Пабло, виявляється, не такий простак…

— Послухайте, кабальєро, — тамуючи нервовий дріж, обізвався Крутояр по хвилі, - я мушу знати, де мешкає ваш добрий друг лікар з-за океану. Мені здається, це та людина… Ні, ні, ви не бійтеся нас, сеньйоре капітан!

— Росіян я ніколи не боюся, — з чуттям гідності мовив Пабло. — Я знаю, що ви прийшли з добрим наміром.

— Де ж мешкає ваш лікар?

Пабло винувато знизав плечима. Хто його знає… Останній раз чужинця бачили недалеко біля Ріо-Падамо.

— Ріо-Падамо? — перепитав професор. Так, сумніву тепер не могло бути: лікар із сельви й Ван-Саунгейнлер — одна й та сама особа…

Надія в професоровім серці міцніє. Він питає старого Пабло, як можна дістатися до Ріо-Падамо. Пабло запалює люльку. Довго мовчить. Потім каже:

— Дорога важка, але з надійним провідником можна пройти через ліс і пробитися до порогів. Далі місіонерська стежка — ріка Вентуарі…

— Сеньйоре капітан! Ходімте до нас у каюту, покажете мені дорогу на карті.

В маленькій комірчині Пабло розгортає на столі жовту, потерту на згинах карту.

— Ось початок дороги. Я висаджу вас у селищі каучеро, і ви підете сельвою. — Він проводить гострим пальцем по ледь помітній ниточці ріки. — Якщо нічого не трапиться, через два дні ми будемо в селищі.

Одноманітна, каламутно-сіра гладінь Ріо-Оскуро. На обрії здіймаються гірські хребти. Чорна стіна сельви то підступає до самого суденця, то відсувається кудись у далечінь, мов розкриває перед ним свої обійми.

Часом на берегах трапляються поселення, мізерні, майже непомітні в безмежному океані лісу.

Це житла індіян і злиденних каучеро. Одні — на високих палях, інші — просто на широченних, розлогих кронах дерев, немов гнізда величезних птахів.

— Дивися! Індіяни! —