Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Біля перших хат ми залягли. Сотня Байди вдерлася до міста. Стрільці говорили між собою по-російськи, щоб змилити ворога. Це їм цілковито вдалося. Не розібравши де свої, а де чужі, більшовики почали битися між собою.

Бій сотні Байди то розгортався, то часом, здавалося, притихав. Він тривав довго і вже був майже білий день, як вони вийшли з міста.

Сонце вже високо піднялося над горами, коли ми виснажені, голодні й обдерті добилися до нашого полонинського табору. Кухарі вже чекали на нас з гарячою юшкою.

У таборі ми ствердили, що з нашої сотні загубився стрілець Колос. З сотні Байди загинуло кілька стрільців, а також було кілька ранених.

Після сніданку ми розібрали колиби і замаскували всі сліди нашого таборування. Розсипною ми пішли в глибину гір, під верх Яйце Ілемське (1685 м.). Там було досить вигідне місце на випадок нападу більшовиків.

Над горами кружляли літаки, розшукуючи за нами. Та ми добре сховалися в густому лісі. В нас був невеличкий запас харчів, і ми не виходили з лісу кілька днів. За той час по селах і горах перейшли більшовицькі облави, а ми трохи відпочили і сяк-так полатали одяг та взуття. Моїх чобіт вже не було як латати, тому я обмотав ноги шматтям, поверх обв'язав шнурком і так ходив. Таких "босяків" як я, було багато.

З-під Яйця Ілемського ми перейшли на гору Келебартин (1085 м.). До поблизьких сіл вислали одну сотню по харчі і на розвідку. На ранок з нею прийшло кілька зв'язкових до курінного Рена. Від них ми довідалися про наслідки нашої акції в Перегінську.

Із звіту, що його виготовила місцева розвідка виходило, що наша акція не була аж такою невдалою, як стрільці гадали. А тому що наша акція в Перегінську була пов'язана з такою ж акцією в інших навколишніх селах і містечках, більшовики таки добре налякалися. Переведення такої широкої акції мало довести ворогові, що УПА має силу і що може запалити пожежу в цілій країні. Втрати ворога встановлено на п'ятдесят енкаведистів, п'ятнадцять міліціонерів і кільканадцять з інших з'єднань. Деякою сенсацією було те, що напередодні нашої акції до Перегінська прибула якась спецделеґація з СРСР, в склад якої входили високопоставлені військовики і партійці. Дехто з них загинув. Виявилось також, що в наслідок якоїсь помилки, курінний Різун почав акцію годину скорше, ніж було запляновано.

Після кількох днів спокою більшовицькі літаки почали знову кружляти понад лісами. Ми думали, що це початок нової облави. Але цього разу літаки скинули масу летючок. Це був заклик, написаний доброю українською мовою, до стрільців і командирів УПА, щоб вони припинили "безглузду боротьбу". Тим, хто покається, радянський уряд обіцював амнестію. В летючках говорилося також про перемогу Червоної Армії, яка визволила український народ від польських панів, а тепер від німецького фашизму, та про всі "блага" для українського народу, щедро подаровані йому "братньою" Москвою.

Стрілецтво прийняло ці більшовицькі заклики глузуванням і жартами. Більшість з нас знала більшовицьку дійсність, і тому ніхто не брав цього заклику серйозно. На цілий курінь було тільки кілька дезертирів. А втім летючки придалися всім курцям - цигаркового паперу не було, отже ми в летючки завивали бакун.

З кожним днем холоднеча дужчала. Віяли студені вітри. На зміну затяжним дощам щораз частіше падав мокрий сніг. Проникливе зимно залазило під наші немудрі одяги і сідало гусячою шкірою на тілі.

На початку листопада 1944 року прийшов наказ повертатися на Лемківщину. Тому що меншими групами безпечніше просуватися і прохарчуватися, курінний Рен зарядив, що на час перемаршу кожна сотня буде діяти як окрема одиниця.

Сотня Бурлаки відійшла перша. З нею пішов курінний Рен. Наша сотня Веселого зійшла з гір остання. В селі Суходол ми дістали досить багато бараболі і цілого вола. Радості нашій не було кінця. Потім наша сотня стала табором на горі Чертіж. Там, між іншим, стрільці пошили собі з волової шкіри постоли. Такі постоли ми формували і зшивали просто на ногах, добре їх припасовуючи, - сира шкіра скоро злітає з ніг, проте, як висохне, то її тяжко взагалі стягнути.

Звідси наш шлях вів через село Луги і через гору Клеву. В селі Ніяґрин ми заквартирували. Звідси рої розійшлися до села Лолин, Нижнього і Вижнього Струтина, недалеко від містечка Долина, а також до сіл Мізунь Старий, Кропивник, Княжлука, Витвиця та інших, щоб роздобути дещо з одягу. Решта сотні отаборилася на горі Лисій.

Коли ми перебували на цій горі, вояки із сотні командира Летуна привели до нас стрільця Колоса, що загубився під час акції на Перегінськ. Він оповідав нам про свої пригоди, як він блукав і всюди шукав нас, аж щасливо зустрів стрільців з сотні Летуна.

Фронт на Мадярщині посувався наперед дуже поволі. Мадяри ставили завзятий спротив. З комуністичної преси ми довідалися, що більшовики проголосили самостійну "радянську" Польщу і створили спеціяльні польські легіони для її визволення.

Коли за кілька днів наші рої вернулися з терену і принесли трохи взуття і мундирів, ми попрямували далі. У селі Пшеничник ми перейшли ріку Мізунку, обійшли село Кальне та розтаборилися над річкою Путна. Але вранці наступного дня наша розвідка повідомила нас, що більшовики нишпорять за нами по лісах і селах. Сотенний зарядив відмарш лісовими гущавинами в напрямі села Кальне.

Вже місяць викочувався з-за гори, коли ми, ідучи якимсь яром, підійшли до перших хат села. Селяни спочатку дивилися на нас підозріло через вікна, але згодом, побачивши хто ми, повиходили надвір і розпитувалися, звідки прийшли і куди йдемо. Незабаром ми сиділи в теплих гостинних хатах за вечерею.

Розвідка з дальших сіл - Таняви, Луковиці Вижньої та Нижньої і Семигиніва - повідомила, що до Болехова й Долини прийшли більші відділи енкаведистів.

На другий день перед полуднем навколишніми селами, а частинно й лісом перейшла більшовицька облава. Вони постріляли трохи по лісі, трохи по селах, поперевертали господиням скрині, пограбували, що вдалося та пішли геть. Опісля місцеві хлопці склали пісню: