Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Улиця - справдi на диво. По обидва боки сплош-ним му­ром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi - як снiг, i зеленi - як рута, i блакитнi - як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо поди­вуватись: чи блискучими проти сонця, як кри­шталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з зо­лотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини - ма­шинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзе­ркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi ви­робки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м'якi оксамити сизiли, чер­во­нiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... За­робiтчани прохо­дили мимо магазина з дитячими цяць­ками.

- Дядьку Остапе! - обернувсь Грицько до одного з своїх. - Що то?

- Ляльки.

- Навiщо?

- Панам на iграшки...

- А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно ро­та, немов тебе з'їсти хоче! Гляньте - як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..

- Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.

- Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi бли­щать!

- То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...

- А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! - допитувавсь Грицько, пригляд­а­ю­чись крiзь шкло на неї.

- Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику за­робимо.

Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. "I що воно за звiряка? - думав вiн. - Грива тобi, як у коня; а само - бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, ма­буть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заве­деть­ся таке!.. Господи ти мiй милий..."

- Дядьку Остапе!

- Чого?

- Що воно таке за звiряка ото? - питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.

- Та я й знав, як його звати, та забув!

- Кого там звати? - питає третiй чоловiк.

- Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, - одмовляє Грицько.

- А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?

- Еге-ге!

- То - лев.

- Лев?! - вимовив здивовижений Грицько. - Що ж то во­но за лев?

- Звiр такий... Цар над звiрами...

- Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

- А звiсно. На те вiн i цар, - одмовляв чоловiк.

- Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?

- Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!

- Як же його ловлять такого? - пита Грицько.

- Як? Звiсно - якось-то ловлять... прирозумiли якось - коли, кажеш, держать у хатi.

- Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi - не сiкайся! - каже Грицько.

- Так! цар тобi ловитиме, - увернув дядько Остап. – По­шле таких, як ти... от i лови!

- А як покуса? як з'їсть?!

- То що, що з'їсть?

- А як я не хочу?

- То голову зiтнуть...

- Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути стра­шно... Вовк який, - та й того боїмося... а то ж таки та­ке страховище, господи!

- Царевi до того дiла немає. Сказано: лови! то й лови...

- А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?

- Та воно у нас не водиться.

- А де ж воно водиться?

- Десь за морем.

- А хiба й за морем є земля?

- Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...

- А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три коти... на них i земля держиться...

- То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! - од­казав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.

Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам - з своєю думкою.

Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплю­ють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рiвного як доло­ня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, - тут йому думка роз­ма­льо­ву­вала картину за карти­ною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шум­ли­вого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розко­шами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - й разом пе­ре­несла його думку на село, в тиху сi­льську - хатину, на­га­да­ла про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, че­пур­ненька, швиденька, - усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертає­ться, дiло го­рить у неї в руках, - чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше за­чепити, найважче са­мо­му зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свя­то, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви - обiдати; пiсля обiда - полягають од­по­чити... А тут –