Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Не заганяйся, - Михайло поплескав мене по спині. – В усіх нас існують своєї демони. Краще вернемося усередину, вип’ємо ще по одній, а потім додому. Ранок вже скоро, треба добряче відпочити.

- Мабуть, ти маєш рацію, - я допалив цигарку та вже хотів повернутися до клубу, але в кишені раптом завібрував телефон. – Їди, я тебе наздожену, - звернувся я до друга та подивився на екран. Телефонував Андрій. Всередині заворушилося почуття огиди. – Слухаю, - залізним тоном промовив я.

- Здраствуй, - тон брехливо-ввічливий із відтінком алкоголю. Схоже, Андрій не звик себе обмежувати в пияцтві. Цікаво, а де гроші бере? Постійно позичає в когось? Благає Поліну дати йому на пляшку? Чи забирає силою? Лише одне таке припущення вже змушує мене бажати зламати хребет цьому покидьку.

- На годинник давно дивився? – привалююсь спиною до холодної цегляної стіни клубу.

- Ти мені пробач за ранній дзвінок, - відчуваю, що Андрій хоче догодити мені та це лише дратує.

- Що потрібно? – не хочу дарма витрачати час на цю людину.

- Поліна передала мені твоє прохання, щоб я зателефонував. Ось власне я цей і роблю.

- Так-так, зовсім забув. Вітаю, Андрію, ти тепер в мене на лічильнику. Коли плануєш відавати перші відсотки? – дивлюся у небо – світає.

- Що? Як? Габріель, ми ж домовлялися, хіба ні? – цей черв’як продовжує щось волати в слухавку, а мені лише щиро смішно через те, що змусив цього вилупка скаженіти. – Якщо тобі Поліна не далась, ти тільки скажи, я швидко її примушу. Вона загалом тиха, але іноді вміє показати свій нестерпний характер.

Мене охоплює тремтіння, що викликано сплеском гніву. Сліпучого та неймовірного сильного гніву. Олії в полум’я додав ще й випитий алкоголь, він швидко загострив усі відчуття і тепер я заводжусь скоріше, аніж зазвичай. У голові ще чується відлуння Андрієвої фрази: «Я швидко її примушу». Це я тебе швидше зламаю та змушу до чого-небудь, ніж ти. Розгніваний усіма цими думками та давно забутими почуттями, які в мені відродила Поліна, розумію, що знаходжуся на перетині декількох граней. Якщо перетну їх, залишу цю точку, то повернутися вже ніколи не зможу.

- Я зараз приїду, - завершую розмову та повертаюся до клубу.

Десь в глибинні душі я розумів усю тупість цієї ситуації. Таке відчуття, немов я бик, якому невчасно показали червону ганчірку. Не треба було Андрієві казати про те, що він здатний завдати кривди Поліні аби тільки вона відпрацювала його борг. Мне повинно бути все одно, але це, бляха, не так. Розлючений, як біс. Хочеться вбивати.

Знаходжу Михайла, він вже сосеться із якоюсь пишногрудою кралею, яка нахабно тягне свої руки до його паху. Здається, тут і без мене всім весело, так навіть краще.

- Мені потрібно їхати, - кажу та допиваю останню порцію свого віскі.

- Як? Вже? – Михайло намагається сфокусувати на мені свій туманний погляд.

- Так, - хапаю зі столику ключі від машини.

- Чому ти так сіпаєшся? Оксана, оброби нашу людинку, - звертається друг до жінки.

Танцівниця та стовідсотково ще й проститутка, піднімається з колін Михайла та плавною ходою підходить до мене. Вона пахне задушливо-солодким ароматом парфумів, від якого стає недобре. Вказівний палець з гострим довгим нігтем, викрашеним у криваво-червоний лак, описує декілька кіл на моїх грудях. Чужий дотик до оголеної шкіри викликає в мене відразу. Перехоплюю руку та виразно дивлюся у густо намальовані очі Оксани.

- Повертайся до свого клієнта, - мій голос звучить зловісно, навіть занадто. Жінка відходить у бік.

- Габ, ну куди ти за кермо п’яним сядеш, га?                   

- Відвали, добре? Випивка за мій рахунок, все я пішов, - беру піджак та йду на парковку.

Заводжу двигун та дивлюся на себе у дзеркало. Чорні очі горять небезпечним полум’ям, поміж брів з’явилася глибока вертикальна зморшка. Бажання скалічити Андрія перетворилося на постійне. Дивись, маленька, до чого ти мене, дорослого чоловіка, довела. Їду з’ясовувати відносини, немов хлопчисько.

Я витискав із свого позашляховика усі сили, порушуючи, мабуть, з десяток дорожніх правил. Мені було катастрофічно необхідно, як можна скоріше дістатися до фінішу. Вже й не знаю, що саме змушувало мене так лихоманливо топити педаль газу в підлогу: бажання дати Давидову по морді за його тупі думки чи побачити малу. Я чесно намагався позбутися її впливу, але ні віскі, ні кальян, ні напівголі жінки не змогли звільнити мене. Так… Усе повторювалося точнісінько як свого часу із Софією. Мені зірвало дах і марно сподіватися, що мене відпустить, адже знаю – цього не буде. Така вже я людина… Начебто не закохуюся кожного дня. Хоча зараз мною керує якесь інше почуття і воно навряд чи має щось спільне з коханням. Але що це змінює? Нічого. Розумію, що наприкінці буде боляче, але все одно сліпо піддаюся цій «хворобі», немов уперше.

Зупиняю авто вже в знайомому дворі. Виходжу на вулицю, всього трясе від збудження та випитого алкоголю. Ну, Андрію, тримайся, зараз я зовсім не можу відповідати за свої вчинки. Залізні двері відчинені, заходжу в під’їзд та швидко піднімаюсь на потрібний поверх. Б’ю кулаком у м’яку обшивку дверей. Чую човгання капців і характерне клацання замку. На порозі з’являєтеся Поліна. Вона з подивом дивиться на мене, напевно не очікуючи на ранкового гостя. Арктичний лід її очей остуджує мій неадекватний запал, але тільки на секунду. Мій погляд торкається її обличчя та зупиняється на багряній плямі, що потворним візерунком охопила ніжну шкіру щоки.                             

Свідомість плавиться від шаленої злості. Б’ю кулаком по одвірку, не відчуваю болю у суглобах, хоча бачу, що на руці з’явилася перша кров. Очі Поліни від страху стали величезними. Я налякав її своєю витівкою, але зараз нічого не можу з собою вдіяти.

- Татусь вдарив? – мій голос сів.

Маленька нічого не відповіла. Вона опустила голову, а я помітив, що її плечі затрусились – дівчинка заплакала. Все! Цьому виродку не жити! Заходжу в квартиру та йду на кухню – нікого нема, йду далі та знаходжу Давидова на дивані перед телевізором.