Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Габріель! – помітивши мене, Андрій підвівся на ноги. Вид у нього такий собі. Кімната тхне перегаром та дешевими цигарками.

- Він самий, - я у декілька широких кроків долаю відстань між нами та хапаю покидька за комір брудної сорочки. – Побалакаємо?

- Що з тобою, Габ? – Давидов марно намагався сфокусувати на мені свій п’яний погляд. – Не гарячкуй! Ми ж усе вирішили! Тобі Поліна не дала? Саме тому ти зараз злися?

- Сука, тобі краще замовкнути! – закричав я та тряхнув Андрія так, що здалося, в нього голова зараз відвалиться до бісової матері.

- Габ! Схаменися! – Давидов вчепився руками в мої передпліччя, але я був набагато сильнішим.

- Ні, тварюка, не схаменуся! – я відштовхнув від себе цього козла, а він не втримавшись на ногах, впав на підлогу. Я сів зверху, притиснув коліно в його яйця, падлюка завила. Мене почало нудити через те, який Давидов все ж таки покидьок. Його турбувало лише те, що маленька мені не дала! Вилупок! Захотілося розбити його тупу макітру. Я замахнувся та добряче вдарив Андрія, потім мене вже було не зупинити. Я бив цього збоченця, розуміючи, що досить буде ще кілька ударів і він помре.

- Благаю вас! – Поліна пронизливо закричала, її крик, немов розпоров мій запалений мозок, повертаючи до реальності. Голова почала перезавантажуватися, а кулак усе одно продовжував дубасити Давидова. – Ви його вб’єте! – маленька впала поряд зі мною на коліна та буквально повисла на моїй руці. – Не треба, - дівчина вблагано дивилася мені у вічі і я побачив у її погляді, що пробивав кожну клітину мого тіла, стільки виразного болю, страху, тривоги. Мене відпустило. Повільно, але все ж таки відпустило.

Я підвівся на ноги та подивився на Андрія, він валявся без свідомості, залити власною кров’ю. Поліна обережно доторкнулася до свого батька та схлипнула. Мені немов по голові важким молотком вдарили, я відступив на крок назад. Кулак болів, я мигцем подивився на нього – синій та в крові. Стало бридко від самого себе. Навіщо я все це влаштував на очах у Поліни? Через гроші? Нехай вдавиться цей гад, мені вони не потрібні. Просто… Просто, коли Андрій сказав такі мерзенні слова про свою доньку, мені зірвало дах, зламалися усі запобіжники. Мене накрило сильніше, аніж свого часу це було з Софією. Я не повинен був цього робити, не мав права. Весь алкоголь моментально випарувався і я вже тверезо подивився на ситуацію.

- Поліно, - я осікся не знаючи, що саме хотів сказати цій дівчинці, яка сама того не розуміючи, заволоділа усіма моїми думками.

- Йдіть геть, - прошепотіла вона, не дивлячись на мене.      

Її бажання було логічними та справедливим, але в мене воно все одно викликало супротив. Я хотів захистити її. Нехай жорстоко, але все ж таки захистити.         

- Дозволь допомогти, - мій голос прозвучав надламано.

- Просто йдіть геть, - маленька подивилася на мене та обпекла холодним, арктичним поглядом своїх блакитних очей, в яких блищали сльози.

Я хотів зробити ще одну спробу заговорити, але не наважився, мене раптом охопила до цього моменту небачена боязкість. Я був тут зайвим. Цей факт обпік, а адреналін почав відпускати. Біль у руці став відчутний. Йшла кров, боліли кістки. Але це маячня у порівнянні з тим гірким та болісним відчуттям, що оселилося у грудях. Я, здається, через власну дурість втратив шанс віднайти шлях до серця, яке раптово стало для мене бажаним. Тепер воно навіки заховалося серед безкрайніх льодовиків Арктики.