Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Увесь наступний тиждень сплинув для мене, як один довгий затяжний день або ніч, що не хотіла поступатися місцем світанку. Вже навіть не пам’ятаю, коли в останній раз нормально лягала спати, бо весь час вимушена слідкувати за станом свого батька. Грошей, щоб сплатити знаходження тата в лікарні, в мене немає. Не знаю, щоб робила без вчасної допомоги дядька Миколи. В минулому він – талановитий лікар, який зміг врятувати безліч людських життів. Не беручи до уваги те, що дядько Микола вже давно на пенсії, його зморшкуваті руки добре пам’ятали свою справу. Я разом із сусідом піклувалася про батька та слухняно виконувала всі накази дядька Миколи.

У голові господарював повний хаос, втім, як і в усьому моєму житті. Самостійно я б не змогла впоратися. Бачити тата в такому моторошному стані, було нестерпно. Всі мої образи нікуди не зникли, просто замовкли на деякий час через острах, що батькові може стати гірше. Наші стосунки завжди були важкими, але не настільки, щоб відчайдушно мріяти про смерть тата. У всякому випадку, в мене це не виходило, незважаючи на гостру потребу в любові, розумінні, навіть незважаючи на величезний синець, що тепер «прикрашав» мою щоку. Ось така я слабака та дурна.

На роботі довелося узяти вихідний, на щастя, нещира доброта Алли Олександрівни мені в цьому допомогла. Начальниця відпустила мене, спираючись на те, що вона усе добре розуміє.

- Поліно, - ласкаво звернувся до мене дядько Микола, заходячи до кухні.

Я здригнулась та повернулась. Думки настільки сильно поглинули мене, що я навіть не відразу помітила чужу присутність.

- Я оглянув твого батька. Все з ним буде добре. Вчора в мене були підозри, що в нього зламаний ніс, але це не так. Нема про що турбуватися. Незабаром одужає, тільки синці на деякий час залишаться, але й вони з плином часу зникнуть.

- Добре. Велике вам спасибі, - я присіла на старий дерев’яний стілець та подивилася на свої сплетені пальці рук. Порожнеча в душі болісно здавила груди, хотілося плакати, але я наполегливо намагалася залишатися спокійною.

- Я тобі їжі приніс, - обережно промовив дядько Микола, сідаючи поряд.

- Спасибі. Як тільки отримую гроші, відразу поверну вам частину за ліки та за їжу, - очі защіпало, тому я раптово замовкла.

- Припини. Мені не потрібні ніякі гроші. Я просто хочу щиро допомогти. В мене теж є діти та онуки. Тому я добре розумію, що всім нам інколи потрібна підтримка.

Я тільки похитала головою, не наважуючись заговорити, інакше стовідсотково розплачуся. Не хотілося бути слабкою, бо я вже й так увесь час тільки одне роблю – захлинаюся сльозами. Час дорослішати.

- Поліно, це, звісно, не моя справа, але все це, - дядько Микола подивився на мій синець, - зовсім неправильно. Знаєш, іноді краще зовсім не мати батьків, аніж жити з такими. Можливо, тобі потрібна допомога? Ти не соромся, я завжди поруч. Ти гарна дівчинка, незіпсована, ввічлива, це зараз така рідкість.

- Усе в порядку, дякую, я впораюся, - мій голос звучав тихо. – Ви вже й так декілька днів поспіль приходите до мене, допомагаєте. Мені ніяково.

- Припини, хто ще допоможе, окрім мене? Зараз мені потрібно вже йти, бо Графа треба нагодувати. Хто б не зробив це з твоїм батьком, я радий, бо йому давно час було мозок на місце поставити. Може він усе обміркує та виправиться? - дядько Микола підвівся та пішов у коридор.

- Я навіть вас чаєм не пригостила, - мені було дуже ніяково через те, що я не змогла відплатити за доброту дядьки Миколи.

- Це дрібниці. Я завтра їду до своїх у гості, там вже мені гарантовано декілька склянок чаю, - він тепло посміхнувся. – Таблетки я залишив на столі в кімнаті. Нічного складного немає, все написано в інструкції.

- Добре. Ще раз дякую.

Я закрила двері на замок та тихо пішла в свою кімнату, перед цим заглянула до тата. Він тихо спав. Я лягла на ліжко та подивилася у вікно. Тиха безмісячна ніч. Притягнувши коліна до грудей, я нарешті за останні декілька днів дозволила собі повернутися думками до Габріеля. Щось затремтіло всередині, коли я його згадала. Особливо в пам’яті яскраво й трохи болісно відбилися його очі, сповнені безконтрольним гнівом. Навіть зараз якось не по собі. Пам’ятаю величезний кулак, занесений над батьком. Я тоді сильно злякалася і за Габріеля, і за тата. Змішанні, суперечливі почуття приносили мені лише біль. Я боялася, що Габріель не послухається мене та вб’є мого батька, але він все ж зупинився. Зупинився, а потім зник. Сама його прогнала, а тепер страждаю через відчуття щемливої туги. Так, я сумувала за цією неоднозначною, але такої потрібною мені, людиною. Моторошно навіть думати про те, що ми більше ніколи не зустрінемося, але, напевно, так воно й буде. Я прогнала його, про ще тепер жалкую. Дурна.

Може, зателефонувати йому? В батька безперечно є його номер телефону. Ні, мені страшно почути те, що Габріель віднині не хоче зі мною нічого мати спільного. Це буде логічна реакція з його боку, але я боялася її, як вогню. Все дуже сильно заплуталося. Він старший за мене, тому ми не повинні бути разом, наші шляхи не можуть зіткнутися. Хто я? Боягузливе дівчисько. З мене нічого путнього не буде. Принаймні, так завжди стверджував батько. А Габріель… Він інакший, немов з іншого світу, в якому для мене немає місця. Цей чоловік красивий, сміливий та хоробрий. Поруч із ним повинна бути така ж жінка, а не якась маленька дівка з поламаним життям та спотвореною душею. Мені стало огидно від самої себе. Я притиснулася щокою до подушки та заплакала, омиваючи гарячими сльозами той біль, що зачаївся десь у серці. Потім істерика повільно відпустила, а я забулася у тривожному сні.

Мене розбудив чийсь болісний дотик до плеча. Здалося, якщо його здавлять трішки сильніше, то зламають кістки. Відкрити очі вдалося не відразу, голова боліла, а повіки налилися важкістю, немов під час затяжної хвороби. Знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти, де я та що зі мною трапилося.

Розплющую очі та бачу обличчя батька. Воно настільки близько розташувалося навпроти мене, що я відчула нервовий подих на своїй шкірі. Стало моторошно. За вікном тільки-тільки почало темніти. Я не відразу зрозуміла, що спала майже добу. Тіло боліло, а в голові начебто замість мозку влили гаряче желе.