Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Спиш, тварюка? – прошипів тато, ще сильніше стискаючи моє плече. Особливо страшно лунало це питання, що супроводжувалося гнівними поглядом очей, які спухли через кулак Габріеля.

Я не ворушилася, розуміючи, що будь-який різкий рух може спричинити для мене дуже багато проблем. 

- Як ти себе почуваєш? – я намагалася говорити спокійно, але це вийшло дуже фальшиво.

- Ти мені тут не корч із себе турботливу донечку, - тато трусонув мене, через що головний біль посилився. – Нацькувала цього козла на рідного батька? – наголос був саме на слові «рідний». Чесно, стало смішно… До сліз. Тепер, коли Габріель нам’яв боки, батько раптово згадав про те, що ми не чужі один одному люди. Як несподівана проникливість! – Не знав, що ти така ж підступна сука, як і твоя матір! Покинути тебе треба було! Покинути, щоб де-небудь здохла! – тато кричав на мене як навіжений, бризкаючи слиною в усі сторони. – Погань! – він ще раз труснув мене, а потім смикнув за руку і я впала на підлогу, болісно стукнувшись колінами та ліктем. Якби я вчасно не відповзла, то отримала ногами по ребрам. Батько зовсім озвірів, а я лише розуміла, що потрібно негайно вибігти з цієї клятої квартири, що перетворилася на справжню пастку. – Сюди йди! – людина, яку тепер я не могла вважати своїм батьком, схопив мене за волосся та різко потягнув на себе. В мене на очах з’явилися сльози від дикого болю. Я піддалася вперед, відчуваючи, що добрячий жмут волосся зостався в руках «звіра».

Спотикаючись через власні ноги, я буквально вилетіла з кімнати в коридор. Серце швидко-швидко стукало в грудях, розбурхуючи по всьому тілу гостре відчуття адреналіну. Голова погано працювала, тому я діяла інстинктивно.

- Стій!!! – приголомшливий крик позаду.

Я схопила куртку, сумку та телефон, який лежав на тумбочці. В капцях вискочила на сходовий майданчик та побігла вниз. Декілька разів я майже не покотилася по сходах, але все ж таки вибралась на вулицю живою. Я боялася, що батько поженеться за мною, але цього не трапилося.

Ще дуже довго я відновлювала своє збите дихання. Легені палали, а я захлинаючись кашлем, відчувала гарячі сльози на своїх щоках. Куди йти? В кого прохати допомоги? Дядько Микола. Слабка надія на його підтримку миттєво перетворилася на друзки. Він казав, що поїде до своїх дітей. У вікнах його квартири не палало світло, а машина, яку сусід завжди залишав неподалік від будинку, тепер була відсутня.

Я вдягла куртку, відчуваючи, що прохолодний вітер неприємно торкнувся оголеної шкіри, розбурхуючи мороз по всьому тілу. Всівшись на лавочку в сусідньому під’їзді, я подумки сварила себе за те, що не встигла схопити якесь тепле взуття. Але в той час мені було зовсім не до цього. Коли шок почав поступово слабшати, сильне тремтіння торкнулося кожного хребця. Я уся почала трястися, навіть зуби стукали, немов мене викинули на двадцятиградусний мороз. Сльози зникли, залишилися тільки страх та сильна трясучка. Думки всі сплуталися, тому тверезо оцінити ситуацію я зараз ніяк не могла.

Нервово граючись телефоном в руках, я не відразу зрозуміла, що він належить татові. Дихання знову збилось, коли я зуміла змиритися з ще однією своєю дурнуватою поразкою. Раптова ідея було дуже егоїстичною, але іншого входу я не мала. Ні, він був – змерзнути та померти. Тому я тремтячими пальцями розблокувала сенсорний екран та натиснула віконце «Контакти». Ім’я Габріеля виявилося одним із перших. Серце пропустило поштовх, а по шкірі немов розсипалися маленькі голочки. Зітхнувши, я провела пальцем та побачила, що пішов виклик. Ніякої відповіді не було. Всередині заворушилося жалюче відчуття, що я втратила цю людину. Мозок навідріз відмовлявся миритися з цією думкою.                     

Я подивилася, що є в моїй сумочці та виявила свій телефон. Заряду на ньому було дуже мало, але на декілька викликів має вистачити. Я знову зателефонувала, але порожні гудки ані трохи не змінилися. Відчуття, що я власними руками відштовхнула від себе єдину людину, яке мені була не байдужа, болісно вдарила по свідомості. А чого я, власне, очікувала? Що дорослий чоловік після тижня мовчання з мого боку, швидко відповість на перший ж мій поклик? Дурість. Але все одно боляче.

***

Це був якийсь-то жарт долі. Все це… Все, що зі мною відбулося з моменту, коли в моєму житті з’явилася Софія. Я вже тоді припинив належати собі, поневолений своєю хворобливою любов’ю до молоденької жінки, яка так майстерно розтоптала моє серце. Тепер Поліна… Дідько! Навіть гірко згадувати це ім’я! Між нами нічого, зовсім нічого не було, а я, начебто хлопець так болісно реагую на будь-який натяк, що пов’язаний з цією дівчиною. Мене хтось зверху прокляв?! Гадаю, що так.      

Увесь останній тиждень я тільки те й роблю, що працюю, а в ночі гублюся у черговому клубі. В кожній чарці віскі я шукаю бажане заспокоєння та звільнення, що так й не приходило. Ще ця рука з синцями, що так чітко нагадують про той ганебний інцидент. Я усвідомлено ламав себе, марно переконуючи, що мені має бути все одно на цю малу, на її божевільного батька. Нехай борг залишиться на його совісті, більше мені немає, чого робити поряд з цією нахабною людиною.

Дідько! Якось ж я жив до цієї фатальної зустрічі. В мене є все та навіть більше, тоді чому… Чому в душі раптово утворилася така тяжка порожнеча, немов я позбувся важливого елемента, що весь цей час підтримував мене на плаву? Михайло мав рацію – історія повторювалася і мені було погано від цього жорстокого збігу. Я випив ще одну чарку подвійного віскі. Думки стали розповзатися, позбавляючись чітких обрисів.

Гучна музика практично розривала вушні перетинки, але я вже навчився отримувати від цього збочене задоволення. До мене підійшла грана жінка у вузькій чорній сукні та сіла на сусідній барний стілець.

- Вогник для мене знайдеться? – млосним голосом запитала незнайомка, демонструючи тонку цигарку між пальцями.

Я нічного не відповів, мовчки дав запальничку та попрохав бармена повторити моє замовлення.