Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.

– Ви мене не зрозуміли, – сказав опісля лагідно. – Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є. аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.

З тими словами вийняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У нього находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…

– Це вам Зоня передала? – були одинокі мої слова.

– Зоня. Але вам це прикро?

– Прикро!

– Не гнівайтеся! – просив він. – Праця ваша не находиться в негідних руках.

– Але йшла через негідні руки!

– Забудьте це!

– Хіба можна?

– Можна. – І він усміхнувся. – Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана кров'ю вашого серця, і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилі, коли я мовчала, – не розумію: чому це ви, мабуть замість motto[23], поклали стишок над працею:

– Він, правда, перечеркнутой цілком, однак ви хотіли його покласти?

– Я хотіла, – відповіла я, – я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не чуття, – поправилась я мимовільно, – лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсіди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсіди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?

– Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

– Яка праця? – спитала я іронічно.

Він зчудувався.

– Ну, я маю на увазі писання.

– Справді? Не що інше?

– Ні.

– Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ, цілою душею, не розриваючись!

– То потоніть!

– Я би хотіла.

– Зробіть це якимсь обов'язком для себе.

– О, цього не треба, в мене є досить волі, і я люблю писання так само, як, наприклад, і музику, лише що?..

– Що?

– О, нічо, нічо! – і тут я урвала.

– Що? – домагався він цікаво.

– Я зроблю це якимсь обов'язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди» і що її донька теж така…

«Щоб ти не посміла поводитись за своїм розумом, коли тобі добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість[25] своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.

– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб'юся.

– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!

– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаємним зчудуванням.

– Можна.

– А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки…

– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

– Для вас може він її ще менше мати.

– Противно[26]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим[27] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. Все інше, – говорив, – тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язями. Вкінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще глибшої, безогляднішої сили, як досі.

– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, – відповів він нетерпеливо на мої слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

– Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

– Щоби бути досконалим, – відповів він, – треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання і краси поллється широкою струєю скрізь і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскільки буде