Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

791
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 138
Перейти на сторінку:
ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.

– А це мій Валерка! – відрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонів, збентежився і легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потім стояв, явно не знаючи, що робити: бігти назад в чергу чи продовжувати спілкування з другом дитинства. Нарешті мовив:

– Я тут від самого ранку стою за квитками на Київ, мені днями запрошення на зустріч випускників надійшло.

– І мені так само! – підтвердив батько. – Ми з сином теж до Києва зібралися. А квитки я зараз візьму в касі для персоналу на всіх нас, на трьох.

– Гаразд, якщо зможеш, візьми, будь ласка! – з надією в голосі попросив Антон Семенович. – Тільки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племінниця.

– Тоді давай швидше паспорти – і свій, і племінниці, – кивнув батько. Калабалін довірливо глянув на друга дитинства і простягнув документи.

Квитки взяли тільки на п’ятницю: такого дефіциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тоді зупинитися?.. Леонід Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що він хоче щось сказати, але соромиться.

Нарешті батько пішов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим. І тут Калабалін нарешті наважився:

– Льоню, якщо тільки хочеш… я твого сина до себе заберу.

– А ми тебе не обтяжимо? – поцікавився Леонід Семенович. Антон Семенович лише весело розсміявся:

– У мене чотири кімнати, моя дружина Ніна Миколаївна разом з сином Семеном до кінця тижня на конференції в Ленінграді. Отож житиме твій Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столиці мешкаємо, а в Калінінграді[17].

– Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько.

– Та ні, це інший Калінінград. Двадцять п’ять кілометрів електричкою від Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоїзд ходить часто і точно за розкладом, як годинник. А у нас там, між іншим, і ліс є, і повітря свіже, і навіть обслуговування в магазинах краще, ніж в столиці!.. А як захоче твій Валерка на Москву подивитися, так мої дівчата – Оленка і Гуля йому із задоволенням покажуть все, що треба: і в які завгодно музеї поведуть, і в театр, і екскурсію влаштують якнайкраще.

Леонід Семенович уважно вислухав, кивнув у відповідь, а потім, ніби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’яті купюри.

– Щодо їжі, Антоне, то ти не думай, я тобі гроші залишу і ще вітамінів ташкентських підкину! – і він простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович відмовитися, але продукти все ж довелося взяти.

О 12:00 вся компанія завалилася в простору квартиру сім’ї Калабаліна. Дівчат вдома не виявилося, але на плиті стояла каструля свіжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет і смаженої картоплі.

– Гуляють! Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.

Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.

Щойно годинник пробив 21:00, як в під’їзді пролунали легкі дівочі кроки, двері зі скрипом відчинилися, і в передпокій увійшли дві дівчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці, з молочною шкірою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарівна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподібними очима, обрамленими довгими пухнастими віями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерці дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в її східній зовнішності було щось чарівливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то він вказав на блондинку і голосно мовив:

– Це Оленка – моя донька.

Потім, повернувся до племінниці:

– А це наша Гуля.

Валерка уважно подивився на дівчат і несподівано для себе бемкнув:

– А знаєте, Гулю я зустрічав раніше.

– Не може того бути! – з іронією в голосі мовив Антон Семенович.

– Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закінчив фрази, оскільки Гуля густо почервоніла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пішов слідом за нею, побажавши гостеві й дочці добраніч. Отож на кухні залишилися тільки Валерка з Оленкою.

Щоб розрядити обстановку, дівчина запропонувала попити чаю, а заразом і познайомитися. Й лише за деякий час зніяковіло спробувала пояснити причину раптової втечі кузини:

– Ти не дивуйся поведінці Гулечки, вона торік поховала обох батьків.

– Як це сталося?! – сторопів Валерка.

– Вони були лікарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тільки нещодавно почала приходити до тями. До Києва вона їде, щоб продовжити навчання в аспірантурі, отож будь до неї поблажливим.

Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською і дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, які випускалися кондитерською фабрикою ім. Бабаєва, тільки більш дорослу. З нею було весело, цікаво і затишно. Вони захоплено теревенили до першої години ночі, немов були знайомі все життя. Ймовірно, спілкувалися б і далі, але прийшов Антон Семенович і розігнав їх по кімнатах – відсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закінчила філологічний факультет Коломенського державного педагогічного інституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечір Валерка так про це і не дізнався.

Наступного дня після щільного сніданку він разом з обома дівчатами вирушив до Третьяковки[18]. І тут Валерка вперше здивував супутниць. Річ у тім, що він, виявляється, знав безліч цікавих фактів майже про кожну картину зі знаменитого мистецького зібрання, а тому понад дві години ходив з дівчатами по галереї й докладно розповідав про кожен експонат не гірше від професійного екскурсовода. Навколо них зібрався цілий натовп туристів, які з цікавістю слухали молодого чоловіка. І коли втомлена й голодна компанія нарешті покинула музей, Гуля запитала гостя:

– Валерію, а ви дійсно закінчили тільки КПІ? Чи, можливо, паралельно навчалися іще десь?

На що той весело відповів:

– Ні, окрім політеху ніде я не вчився.

– А звідки ж тоді про все це знаєте?..

– Просто я дуже допитливий і люблю читати.

Вони пішли обідати, потім поїхали кататися в метро. Розповідали анекдоти, жартували, дуркували. Було весело. Гуля

1 ... 17 18 19 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"