Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

на огидну посудомийню й розуміти, що лише подвійні двері відділяють її від їдальні. Клієнти сиділи там серед суцільної розкоші — бездоганні скатертини, горщики з квітами, дзеркала, позолочені карнизи і намальовані херувими, — а тут, за лише кілька футів, були ми в нашій відразливій нечистоті. Це була справді відразлива нечистота. Часу мити підлогу не було аж до вечора, тож ми ковзали туди-сюди по мішанині з мильної води, листків латуку, пошматованого паперу й розчавленої їжі. Дюжина офіціантів без фраків, демонструючи спітнілі пахви, сиділи за столами, перемішуючи салати й пхаючи свої пальці в горщики зі сметаною. Кімната гидко тхнула їжею й потом. По всіх буфетах за стосами посуду псувалися запаси їжі, вкраденої офіціантами. Раковин було тільки дві й жодного рукомийника, тож не було нічого незвичайного в тому, що офіціант вмивав обличчя у воді, в якій полоскали чистий посуд. Але клієнти нічого цього не бачили. Перед дверима до їдальні були кокосова підстилка й дзеркало, щоб офіціанти могли там причепуритися й виходити, виглядаючи як уособлення чистоти.

Дуже повчально було дивитися, як офіціант заходить до їдальні готелю. Щойно він опиняється за дверима, з ним відбувається раптова зміна. Плечі розправляються, нечепурність, метушливість і роздратування миттю зникають, і він ковзає килимом з урочистістю священика. Я пам'ятаю, як помічник метрдотеля, гарячий італієць, зупинився біля дверей їдальні вилаяти новачка, що розбив пляшку вина. Потрясаючи кулаком над його головою, італієць кричав (на щастя, двері були більш-менш звуконепроникними):

«Ти те fais chier[112]! І ти називаєш себе офіціантом, малий байстрюк? Ти офіціант? Ти не гідний навіть відшкрябувати підлогу в борделі своєї матері! Maquereau!»

Не маючи більше чого сказати, він розвернувся до дверей і, вже відкриваючи їх, наостанок показав останній образливий жест у стилі Скваєра Вестерна з «Тома Джонса[113]».

Тоді італієць зайшов до їдальні й поплив через неї з тацею в руці граційний, як лебідь. Десять секунд потому він уже шанобливо вклонявся клієнтові. Дивлячись на ці уклін і усмішку, усмішку тренованого офіціанта, у вас неодмінно промайнула б думка, що клієнт почувається присоромленим, адже його обслуговує такий аристократ.

Миття посуду було для мене геть ненависною роботою — неважкою, але нудною й невимовно тупою. Жахливо усвідомлювати, що хтось десятиліттями займається чимось таким. Жінці, яку я підміняв, було за шістдесят, і вона стояла над раковиною по тринадцять годин на день, шість днів на тиждень, цілий рік. А понад те її ще й страшенно ображали офіціанти. Якось вона прохопилася, що колись була актрисою, хоча мені здається, що насправді не актрисою, а повією: на таких низькооплачуваних роботах завершують свою кар'єру більшість повій. Було дивно бачити, що попри її вік і спосіб життя вона й досі носила яскраву біляву перуку, підводила очі й малювала обличчя, наче двадцятирічна дівчина. Тож, мабуть, навіть за сімдесятивосьмигодинного робочого тижня в людині залишається якась життєва енергія.

Розділ 13

На третій день у готелі chef du personnel, який загалом був зі мною досить приязним, покликав мене до себе й різко сказав:

— Гей, ти, негайно зголи вуса! Nom de Dieu, де це чувано, щоб плонжер мав вуса?

Я почав сперечатися, але він мене зупинив:

— Плонжер з вусами — нісенітниця! Дивись, щоб уже завтра я їх не бачив.

Дорогою додому я запитав Бориса, що б це могло означати. Він знизав плечима.

— Ти маєш робити, як він каже, топ аті. Ніхто в готелі не носить вуса, окрім кухарів. Мені здавалося, ти мав це помітити. Чому? Немає жодної причини, це просто традиція.

Я подумав, що це таке ж правило етикету, як не носити білу краватку до смокінга, й таки зголив вуса. Пізніше я знайшов пояснення цієї традиції, і ось яке: офіціантам у хороших готелях мати вуса не можна, тож, щоб показати свою вищість, вони вимагають, аби плонжерам це теж було заборонено. Кухарі ж носять вуса, щоб показати свою зневагу до офіціантів.

Загалом це відображає ідею кастової системи готелю. У нашого персоналу з близько ста десяти людей ієрархія була такою самою жорсткою, як у військових, тож кухар чи офіціант були настільки ж вищі рангом за плонжерів, наскільки капітан вищий за рядового. Головним був адміністратор, який мав право звільняти будь-кого, навіть кухарів. Ми ніколи не бачили патрона, але всі знали, що для нього їжу слід готувати ретельніше, ніж для клієнтів. Уся дисципліна в готелі трималася на адміністраторі. Він був сумлінною людиною й завжди пильнував за неробами, але ми були для нього надто кмітливі. Крізь весь готель тяглася система дзвіночків, і персонал використовував її для своїх потреб. Довгий, короткий, а потім ще два довгих дзвінки означали, що наближається адміністратор, тож ми, коли чули цей сигнал, одразу вдавали із себе заклопотаних.

Наступним після адміністратора був метрдотель. Він не обслуговував столи, якщо тільки це не був якийсь лорд або якась інша знатна особа, але скеровував офіціантів і допомагав з обслуговуванням. Його чайові й бонус від виноробних компаній (за кожен корок йому давали по два франки) становили двісті франків на день. За посадою він був на ранг вище від решти персоналу, тож їв у власній кімнаті зі срібними столовими приборами й одягненими у чисті білі жакети двома помічниками, що його обслуговували. Трохи нижче за головного офіціанта був головний кухар, що заробляв близько п'яти тисяч франків на місяць. Він їв у кухні, але за окремим столом і один з кухарів-помічників подавав йому їжу. Наступним був chef du personnel. Він отримував лише п'ятнадцять сотень франків на місяць, але носив чорний піджак і не працював руками, міг звільняти плонжерів і штрафувати офіціантів. Ще нижче були інші кухарі, які отримували десь від семисот п'ятдесяти до трьох тисяч франків щомісяця. Далі офіціанти, що заробляли чайовими близько сімдесяти франків щодня на додачу до невеликої фіксованої зарплатні. За ними — жінки, які відповідали за прання і шиття. За ними — офіціанти-стажери, яким не давали чайових, але виплачували по сімсот п'ятдесят франків. Далі — плонжери, які теж отримували сімсот п'ятдесят, далі — покоївки, що отримували п'ятсот чи шістсот франків, і, нарешті, працівники кафетерію з зарплатою в п'ятсот франків. Ми, в кафетерії, були в готелі найбільш безправними, до нас усі tutoyer[114] і виражали зневагу.

Було й чимало інших працівників: адміністративні, яких називали кур'єрами, комірник, носії та бої, відповідальний за морозильник, пекарі, нічні сторожі, швейцар. Різні роботи виконували представники різних національностей.