Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

644
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 156
Перейти на сторінку:
чи просто бажаючи позбутися жовчі, що підкотила до рота.

Молодий вартівник сіпнув борлаком. Він і сам охоче сплюнув би, позбувшись кулі густої, липкої флегми, що підійшла під горло, але не міг. Офіцерові дозволено набагато більше. Кращі гроші, кращі казарми, кращі порції з загального казанка. Право плювати, коли забажається.

Але зараз він не помінявся б місцями з капітаном навіть за всі ці беззаперечні привілеї.

— Ти маєш бути моїм посланцем? Як тебе звуть?

— Варгенн, пане капітане.

Чорний Капітан відвів погляд від долини й уважніше глянув на нього.

— Берґенець, га? — зупинився поглядом на племінних татуюваннях, що вкривали щоки, чоло та тильний бік долонь молодого вартівника.

— З батька та матері.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять, пане капітане.

— А я — імператорський зять. Скільки, питаю!

— П’ятнадцять.

— Ага, так краще. Умієш цим користуватися? — капітан ткнув пальцем у важку сокиру, заткнуту за пояс молодика.

— З дитинства, пане капітане.

— Це добре, вона стане у пригоді. Що ти про це думаєш? — вказав долонею офіцер.

Вартівник глянув униз. Із цієї висоти дно долини здавалося неспокійним морем. Люди, тварини, вози — все перемішане і сплетене у величезний гобелен. У ті сплетення вливалися нові групи біженців, які шукали порятунку. Імперська дорога була забита людьми, возами, гнаними стадами. Навіть тут, стоячи на вершині, він чув цей натовп. Змішані голоси людей і тварин створювали грізний, похмурий фон. Паніка — це слово підкочувало під горло кислим клубком. Одне слово, один крик про загарбників — і вся ця маса рине в бік дороги, що веде на Лиску, і почне топтати, давити й помирати. Спершу старі, жінки та діти, а пізніше — ті, хто залишився. Одне слово вб’є більше людей, ніж армійська навала.

Він не знав, що сказати.

— Я теж так вважаю, — капітан стояв, розставивши ноги і засунувши пальці за пояс. Чорнена кольчуга, яку він зазвичай носив на чорному шкіряному панцирі, глухо брязнула. — Се-кохландійці зганяють їх сюди, наче рибу в сак. А завтра чи післязавтра з’являться, щоб вибрати кращі шматки.

Це знали всі. Імперія вже три роки хиталася під ударами армії кочівників. Врожаєм цієї війни поки що були п’ять програних великих битв і нескінчена кількість малих сутичок та боїв, що знищили міф про непереможну меекханську піхоту. Кочівники не були якоюсь там бандою, що їй вдалося вдертися на територію Імперії — вони були стотисячною загартованою в боях кінною армією з чудовим командуванням, армією, що вміла використовувати свою перевагу. Рухалися вони вдвічі швидше, ніж меекханські полки, що користувалися мережею імперських шляхів; уникали битв, якщо не мали принаймні двократної чисельної переваги; били туди, де були впевнені в перемозі. Армію кочівників утворювали п’ять великих двадцятитисячних загонів, а їхні бойові а’кеери, що налічували від ста двадцяти до ста п’ятдесяти коней, вміли раптово з’являтися майже в будь-якому закутку на північ від Кременевих гір. Грабували, палили, вбивали і плюндрували все, що стояло в них на дорозі. Центральні провінції Імперії майже триста років тішилися спокоєм. Села, містечка, навіть великі міста не мали мурів і були наче відчинені вулики для рою страшенно голодних шершнів.

Десять днів тому надійшла звістка, що два тих загони завернули на північний захід, перейшли річку і вторглися у підгірні провінції. Тридцять-сорок тисяч вершників легко розбили два імперські полки, що разом налічували не більше ніж п’ять тисяч людей. І почали плюндрувати. Обидва вартівники знали: ще вчора небо спотворював дим палаючих селищ та містечок. Сьогодні горизонт був чистим, що лише посилювало відчуття загрози. Не знати, де перебуває ворог — у сто разів гірше, ніж мати його перед очима.

От тільки се-кохландійці могли не поспішати. Капітан Монель мав рацію: долина Варес була саком, до якого мешканці провінції дали себе загнати, наче нерозумні тварини. Десятки тисяч людей пхалися сюди, з возами, наповненими доробком усього життя, наче не пам’ятали, що дорога на вершину навіть звичайному пішому займає половину дня. Віз їхав цілий день — за умови, що в нього запрягли сильних, здорових тварин і що він не був завантажений понад усіляку міру. А зараз нагору пхалися потворні важкі підводи селян, дощенту заповнені всіляким майном, а тягнули їх одна, інколи дві худі та виснажені кількаденною втечею шкапи. Голова людської змії, що сходила на Лиску, поки була десь на третині шляху. Варгенн знав, що немає шансів, щоб вона дісталася до вершини хоча б опівночі. Долина виявилася смертельною пасткою. Капітан зітхнув і знову сплюнув.

— Іди до лейтенанта Кавацра і скажи, щоб він зі своєю ротою почав сходити дорогою. Вони мають зіштовхнути всі вози зі шляху, тварин можна залишити, але за умови, що вони не сповільнюють підйом. Якщо якась заважає — зарізати і скинути. На кожному повороті нехай поставить двох-трьох людей, щоб контролювали ситуацію й підганяли натовп. Жодних зупинок. Якщо хтось не дає собі ради, має поступатися іншим. Решту вартівників нехай залишить тут: нехай проштовхують людей на інший бік, жодних затримок нагорі, бо закоркують нам перевал. І нехай їх рахують. Хочу знати, скільки перейде за Малий хребет. Ми з іншими ротами зійдемо схилом: спершу Третя та Восьма, наприкінці моя. Біжи!

Молодий вартівник кивнув, відсалютував і помчав у бік невеликої вежі, де чекала решта загону. Чорний Капітан привів на Лиску чотири роти. Першу, Третю, Восьму та Десяту з Четвертого полку Гірської Варти. Разом — неповні чотири сотні людей. Накази вони отримали лише п’ять днів тому, що свідчило про те, що система зв’язку — звичайного та магічного — вже сильно шкутильгала. Се-кохландійські загони найчастіше мали біля себе потужних племінних шаманів, яких звали жереб’ярами, а ті з лютою завзятістю полювали на імперських чародіїв. Особливо на тих, хто служив у війську. У такий спосіб армії потроху виривали ікла, осліпляли її та оглушали. Мережа кінних гінців вже давно була розшарпана летучими а’кеерами. Кочівники перехопили ініціативу, а Імперія потроху програвала цю війну.

Лейтенант Девен Кавацр, командир Першої роти, мовчки вислухав накази й вирушив зі своїми людьми до спуску. Йому випало найневдячніше завдання. Але якщо хтось повинен був вийти живцем із пастки, якою стала долина, то шлях треба було розчистити. Піший підіймався на гору вдвічі швидше, ніж віз, і цей стан речей потребував від них певних дій, бо Гірська Варта мала охороняти передусім людей.

Варгенн переказав іншим двом ротам наказ готуватися до спуску. Вони мали зісковзнути на дно долини, користуючись мотузками, гаками та чеканами. Варта вміла лазити майже вертикальними стінами, тож це не мало тривати довше, ніж дві години.

1 ... 17 18 19 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"