Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Варгенн застав капітана на тому самому місці: той вдивлявся в горизонт. На південному сході з’явилася стрічка чорного диму, яка хутко п’ялася догори. Помітивши його, офіцер заговорив.

— Аберех. Мале сільце. Двадцять п’ять миль звідси. Дві чи три години швидкої рисі. Але дорогою є рибні ставки з тими пречудовими вузькими греблями, річка й ліс. Якби хтось там унизу мав голову на плечах, можна було б улаштувати чудову засідку. Як кажуть, ніхто краще не спинить кінноту на греблі, ніж п’ятдесят рішучих людей із вірними арбалетами в руках.

— Так точно, пане капітане.

— Ти мені не «такточнюй», хлопче. Скільки там унизу людей? Як вважаєш?

Молодий вартівник глянув на заповнену по вінця долину.

— Двадцять тисяч?

— Ні, хлопче, щонайменше тридцять. Може, й більше. Мешканці Маавага, Лавердона, Старого Опанна та Калесса. І жителі всіх навколишніх сіл. У дорозі десь удвічі більше, вони підходитимуть удень і вночі. Уранці тут буде шістдесят тисяч душ, половина провінції, увіпхнута в одну п’яту квадратної милі. Не враховуючи скоту, овець, кіз та свиней. Знаєш, що це означає?

— Що вони довго підійматимуться?

Капітан зупинив на хлопці проникливий погляд. Дуже довго вдивлявся в його обличчя, наче шукав слідів кпин.

— Це також, хлопче. Але це означає — і я вже можу тобі це сказати, — що ніхто не залишився, щоб битися. Ці терени — не найкраща місцина для кінноти. Поля, поділені лісами, ставками й каналами, вузькі дороги, слизькі греблі, два великих озера. А тут… Вони начебто вессирці, як-от ти чи я, але триста років меекханського панування перетворили їх на південних жителів. Вони стали меекханцями, м’якими й боязкими. Звикли, що інші ризикують за них. Дивися, як вони втікають… — він знову сплюнув, цього разу з неприкритим презирством. — Триста років тому жоден вершник із цього загону не повернувся б на схід. У кожному селі їм довелося б займати будинок за будинком, за кожен крок платити кров’ю. Сьогодні ж кочівники прийшли наче мисливці, які полюють на зайців у загорожі. А здобич навіть не намагається по-мудрому втікати.

Він розвернувся спиною до долини.

— Ходімо вниз. Тримайся біля мене.

Спуск відбувався стрімко і вправно. Зі шматка мотузки сплітали просту, але безвідмовну упряж, яку вплітали в головний канат. З’їжджали стрибками, відштовхуючись ногами від скелі. Добре вишколені вартівники могли спуститися на дно прірви в кілька сотень стоп за кільканадцять хвилин. На щастя, тут їм доводилося користуватися канатами й упряжжю лише спочатку. Долали десь триста стоп прямовисної скелі, а наступні тисячу п’ятсот проходили вже обережно, спускаючись між густою порістю. Ліс, що ріс на схилах навколо долини, здебільшого складався з місцевих сосен, що полюбляли крутизну: вміли заповзти корінням у найменшу щілину в скелях, чіпляючись за ґрунт, наче скнара за останній мідяк. Але все одно існувала чимала ймовірність, що людина, яка там перечепиться, падатиме сторчма, доки не переламає всіх кісток. Тож спускалися групами в кілька чоловік, зв’язаних один з одним, страхуючись на кожному кроці.

Вони спустилися в ту мить, коли на шляху над ними почали розігруватися перші невеликі драми. Усе було видно набагато краще, ніж їм того хотілося б. Навіть на відстані: метушня, шарпання, удари солдатів. А потім один із возів, що важко сунув на чолі групи втікачів, був грубо й суворо зіпхнутий униз. Дві третини врізаної в гору траси вело лісом, а дорога, яка йшла зиґзаґом, була відділена пасмами дерев. Тож віз не впав на голови людям, які йшли нижче, а вдарився об стовбур дерева і переломився навпіл. Знизу вони виразно бачили тюки, скрині, ящики та якісь пакети, що з нього посипалися. А за мить вітер приніс навіть жіночий лемент: власниця возу почала оплакувати своє майно.

І може саме тому, що геть усі дивилися в бік вершини, їхнє прибуття спочатку не привернуло уваги.

* * *

— Пане лейтенанте, вже час.

Кеннет роззирнувся, наче його вирвали з чару. Варгенн вмів розповідати як ніхто інший у роті. Довгими зимовими вечорами, коли хурделиця відрізала казарми від світу, він сплітав історії, які крали в людей час на сон і закінчувалися лише із сірим світанком. Але чомусь ніхто ніколи не нарікав. Справжню ж майстерність Варгенн показував, коли розповідав про речі, в яких сам брав участь. Щось у його голосі, в тому, як він жестикулював, в очах діяло, наче магніт. Лейтенант роззирнувся. Кілька вартівників, нашорошивши вуха, наблизилося до нього й Велерґорфа. Стрій почав ламатися, і виглядало на те, що невелика пробіжка всім би зараз надалася.

— Добре. Вартівники, біг. На раз, два, три!

Вони рушили.

Чверть години підтюпцем по рівній, кам’яній дорозі — це для солдатів Гірської Варти майже відпочинок. Після кільканадцяти кроків ноги самі знаходять ритм, дихання вирівнюється, руки починають працювати, допомагаючи накачувати повітря до легенів. Кеннет уже відчував, що щит більше не тягне вниз, а шолом не тре лоба. Коли треба було передати гірськими стежками швидке повідомлення або якомога швидше дістатися до місця, де бачили якусь підозрілу банду, солдати могли бігти в такому темпі й півдня. Завдяки цій швидкості їх інколи називали гірською кавалерією.

Але для шпигуна такий біг міг виявитися непосильним завданням. Тому коли він знову кілька разів перечепився, Кеннет скинув руку, наказуючи повернутися до звичайного маршу. Разом із десятником підійшов до бранця.

Фальшивий музика важко дихав, зігнувшись навпіл, брудне вбрання смерділо старим потом, волосся прилипло до черепа. Він нічим не нагадував елегантного, впевненого в собі чоловіка, з яким Кеннет зіткнувся сьогодні вранці.

Лейтенант жорстко його випростав і приклав йому до губ флягу.

— Пий, — наказав він. — Якщо зневоднишся, мені точно доведеться прив’язати тебе до хвоста мула.

В’язень обдарував його поглядом, який мав би бути презирливим; утім, чогось такого важко досягти, коли ти душишся, хапаючи кожен ковток повітря так, наче він — твій останній, а до того ж коли хтось вливає тобі воду в рота. Захлинувся, розкашлявся. Лейтенант спокійно відсунув флягу.

— Знаєш, це була непогана ідея з рукою. Ти міг подорожувати всією провінцією або як поранений, який шукає зцілення, або як музика, який повертається за Малий хребет, щоб вилікуватися. Обидва варіанти добрі, і кожен із них ти міг би пояснити, так? До того ж цей учень, який на стоянках щось там собі малює.