Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Шпигун припинив кашляти й утупив у нього погляд. Цього разу йому майже вдалося виглядати гордовито і шляхетно. Він мовчав.

— Пий, — Кеннет знову приклав йому фляжку до губ.

В’язень зробив кілька великих ковтків, потім труснув головою.

— Добре. Ні — то ні. За дві години зробимо привал, тоді отримаєш щось поїсти і знову нап’єшся.

— Чий він може бути, пане лейтенанте? — десятник розглядав шпигуна, кривлячи татуйоване обличчя. — Виндерський? Газерський?

— Не знаю. Але Щури з нього це витягнуть. Вони свою роботу знають. Я сказав би, що він з Винде’канна. За східним кордоном маємо Ріг, а вони вже скільки років думають, як би його відламати. Га, друже?

Погляд шпигуна не змінився навіть на крихту. Офіцер прохолодно усміхнувся.

— Добре, Варгенне, досить цього базікання. Ідемо далі, а ти розповідай.

— А на чому я скінчив? А, згадав, наші три роти з’їхали вниз і спостерігали, як люди лейтенанта Кавацра розчищають шлях. Потім ми почали наводити лад. Одна рота рушила до виходу з долини зупиняти фури та тварин. З того моменту ввійти могли тільки люди. Друга помарширувала на початок шляху вгору. Те саме: вози і тварин убік, кожен сходить на вершину власними силами. А капітан тим часом намагався домовитися з єдиним чародієм, якого ми зустріли в долині.

* * *

Коли появу вартівників було зауважено, до них владним кроком підійшов чоловік у синьому оксамиті.

— Ви хто? — його голос був глибоким і спокійним. Дивовижно як для людини, що стояла перед трьома сотнями озброєних до зубів солдатів бандитського вигляду.

— Гірська Варта, — Кавер Монель недбало тряхнув плащем із нашитим спереду номером полку. — А ти хто?

— Майстер Барен-кла-Вердонель. Чародій. Зараз виконую функції бургомістра Маавага. Попередній бургомістр не впорався, — чоловік махнув рукою десь за спину. — Що там відбувається?

Він міг не уточнювати, де саме. Вітер усе ще доносив у долину виття жінки. Стогони й плач людей, які згромадилися в долині, набирали силу.

— Розчищаємо шлях. У такому темпі навіть десята частина втікачів не зуміє зійти на Лиску, перш ніж прибудуть кочівники.

— За яким законом?

Капітан прохолодно посміхнувся.

— За імперським. Ми відповідаємо за гірські шляхи, а ця дорога належить до них. Нагору йтимуть тільки піші: вози і тварини затримують ходу. Це не підлягає дискусії.

Чоловік якусь мить мовчав, а тоді на його вуста повернулася посмішка: настільки ж холодна й безпристрасна.

— Дякувати богам, нарешті є хтось, хто має макітру на плечах.

— Може, тут є ще якісь чародії?

— Був майстер Ванель. Володів чарами в аспекті Хмари і Променю, — пояснив чародій. — Здається, Стежка Світла. Дозволяє швидко подорожувати на великі відстані. Уже година як зникнув, разом із кількома найбагатшими купцями. Забрав стільки людей, скільки міг доставити на місце, не ризикуючи спекти мозок. Але це — його вибір.

— А ви, майстре? Який аспект?

— Хочете знати, чи я для чогось не придамся? — Барен-кла-Вердонель усміхнувся самими губами. — Ні, не думаю. Я не належу до архімагів. Прості чари зі Стежки Повітря, аспектовані Подихом і Гніздом. Передбачаю погоду, попереджаю про наближення грози. Якщо маю добрий день, можу розігнати градові хмари — або ж принаймні сповільнити бурю. У місті я й на хліб не заробив би, але в селі я визнаний і шанований член місцевої спільноти.

— Інші чародії? — офіцер махнув рукою в бік натовпу.

— Ні, немає. Окрім Ванеля поблизу був лише старий Ґалех, але він помер минулого року, і на його місце ніхто не прийшов. Більшість здібних тягнеться до великих міст, до багатих гільдій. Щоби оселитися тут, треба або любити життя на селі, або ж не мати вибору, бо аспект, яким ти володієш, в іншому місці мало до чого придатний, — чародій знизав плечима. — Звісно, є кілька сільських заклиначів і знахарок, деякі з них володіють малою Силою, але не думаю, щоб вони придалися. У загоні, який до нас наближається… Навіть із такої відстані я відчуваю скривлення, потоки… Це непросто пояснити комусь, хто сам не має здібностей. Там щонайменше десять жереб’ярів.

Капітан кивнув.

— Ви можете відчути їхніх чаклунів? Дати приблизну відстань?

— Немає потреби. Я володію Стежкою Повітря, а повітря переносить звук. Я їх чую, — він прикрив очі. — Найближчий а’кеер десь за двадцять миль звідси, там приблизно сто коней. Розвідка. Обережно їдуть греблею між двома ставками, частина затрималася попоїти коней. Схоже, скоро рушать далі, але напевне не прибудуть сюди до ранку, хіба що ризикнуть подорожувати вночі. Утім, вони все одно не встигнуть раніше солдатів.

— Солдатів? Ти впевнений, майстре?

— Мірний, ритмічний крок кількох сотень людей, барабан на тлі, брязкання заліза. Загін війська, три, може, чотири роти. Вози. Не знаю, скільки. Десь десять миль на схід від нас, їдуть дорогою з Ґаренса, вздовж гір. Наближаються. Це все.

Варгенн кахикнув.

— У Ґаренсі казарми Сімнадцятого полку, пане капітане.

— Кажуть, Сімнадцятий було розбито.

— Знаю. Разом із Двадцять Третім. Але… Ґаренс розташований далі інших на північ. Може, ці просто не брали участі в битві.

— Подивимося, — посмішка капітана нагадувала щілину в льодовику. — Я охоче зустрінуся з офіцером, який веде своїх людей якнайдалі від ворога.

* * *

Біг скінчився. Кеннет поправив щит, підтягнув пояс з мечем. Вони були майже на половині дороги, ще два цикли — і він дасть команду на довший відпочинок. Треба буде щось з’їсти й напитися. Крім того, шпигун виглядав так, наче от-от зомліє. Цього разу марш мав тривати трохи довше.

— Півгодини маршу, — наказав він. — Чорний справді був таким сучим сином?

Велерґорф широко посміхнувся.

— Він був навіть гіршим, але мої спомини, як ведеться, трохи перебріхують правду. Пам’ятаю, як він якось наказав Третій роті всю ніч бігати навколо казарм, бо троє солдатів спізнилися, повертаючись зі звільнення. Нічого особливого, рота все одно була на зимівлі, а хлопці пішли на весілля до родини і трохи перебрали. Але… кожен із нас за нього дав би порізати себе на шматки.

— Цікаво — чому?

— Він ніколи не видавав наказу, якого не можна було виконати, й ніколи не посилав людей на смерть, щоб прославитися. Це ми знали напевне. Він ніколи не бажав, щоб перед ним стелилися, бо він офіцер і шляхтич. І він сам завжди виконував накази…

* * *

— Ні. Це неможливо.

Варгенн відступив трохи вбік, щоб звільнити руку й мати змогу швидко витягнути зброю. Ситуація робилася загрозливою.

Наведення ладу на шляху тривало весь день. Нарешті їм вдалося встановити сякий-такий темп. Солдати