Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Але на наступній грі обов'язково будеш, так?

Просте питання. Я використовую звичайний тон. Усе має йти далі правильно та нормально.

Але вона нарешті підіймає голову, і я не можу просто так стояти. Мені потрібно рухатись — хоч як-небудь, хочу бігти, бігти, бігти і трощити щось, — але доводиться зчепити щелепу і продовжувати нависати над нею.

Насправді хочеться бігти і цю мініатюрну заразу с собою прихватити.

Добре хоч ці телепні із залу пішли в інший бік і не побачили її, і мені здається, що Рита дихає вільніше.

— Ти не забув, що минулого четверга ти погрожував мені і вимагав, щоб я не наближалася до гри? А тепер контролюєш наскільки сумлінно я виконую роботу?

В її очах спалахують смішинки, як іскорки-промінчики, і я то виймаю руки з кишень, то ховаю їх назад.

— Якщо робитимеш висновки тільки за записом, то це не те. Це навіть гірше. Як не дивно, але щоб відеоаналітика працювала, треба спочатку подивитися все наживо.

— Дякую.

Чорт, що ще сказати. Їй тут не місце. Ні в команді, ні в хокеї. Це злий жарт. Я не хочу, щоб вона працювала просто як красива наживка. Вона згодна на таке добровільно? Згодна?

Злюся на себе за безглузді думки, а вона ж спить із Салазаровим. Як я і припускав із самого початку. Нуль сюрпризів і ніякого дива.

Дива не траплялося з часів дитинства, і я ні біса не можу зрозуміти, на що я тут сподівався.

Такі дівчата рідко бувають самотніми, але чи зустрічається вона з Салазаровим?

Чи їй просто потрібна була робота і він...  Навіть статус просто медсестри або помічниці в такій команді, як "Скалозуби" — це серйозна посада. Такі посади роблять усю кар'єру.

— Можливо для тебе новина, що ти зобов'язана прислухатися до капітана, — киваю їй по-діловому, але вона знає, що це ні чорта не ділова розмова. — У цьому сезоні все буде вкрай жорстоко. Якщо ти налаштована працювати, то тобі буде кого рятувати після травм.

— Ні, це не новина для мене. Тому що усе це неправда.

Рита нарешті відкрито нервує, і я — останній виродок, що так кайфую від цього. Тоді, під час огляду, сталося те саме.

Я потираю рукою обличчя, зачіпаючи й лінію рота, і Рита нервує ще сильніше.

— Правда-правда, — зовсім грубо наполягаю я. — Скоро дізнаєшся на практиці.

І розкажеш Салазарову.

Будь ласкава, поскаржся на мене Салазарову, щоб він прибіг розбиратися, а я б врізав йому по морді. Він не може вигнати мене з команди навіть за подібне, в тому-то й фішка. Я виграю кубок для "Скалозубів" у цьому сезоні, і виграю в наступних. Я виграю все, що виграється.

Тільки ти спиш із цим грошовим мішком, і будеш спати далі, так?

— Ти до мене чіпляєшся, — відводить Рита очі вбік і я рухаюся саме в той бік. — Ти з усіма такий... незгідливий?

Вона тепер намагається утримувати мій погляд, для хоробрості й напору, але все ще нервує.

— Ні, — відрізаю я.

Не стану брехати, не можу брехати. З іншими дівчатами я поводжуся рівно.

Є розкішні жінки, і я давненько раптом став їм цікавий, але це все не те, навіть для флірту, це все ні про що, а ця сувора дівчинонька, от же зараза...

У неї витримка як не у людської істоти, а як у божественної.

Вона мене просто до сказу доводить, коли тихенько зітхає замість реакції або відповіді.

Я зобов'язаний зрозуміти, що саме медсестра збирається передавати Салазарову, і прорахувати як їх обох перехитрити, але... це, трясця, вже все неважливо.

Я не хочу думати про неї і про власника клубу в одному реченні, і я не буду цього робити.

— Начебто після минулого сезону прибрали всіх тафгаїв, Резник, — вона набуває серйозного вигляду і розмірковує. — Це ж було жахіття… Не потрібні ті, хто спеціально провокує бійки на льоду, і взагалі не потрібен той гравець, хто постійно перетворює будь-який... контакт на конфлікт. Ліга ж змінила правила, так?

Раніше клуби з усіх ніг збивалися, щоб знайти найкращого тафгая, і він ставав призвідником побоїща і контролював рівень жорстокості під час матчу.

— Не потрібні, так, — розтягую я губи в нещирій усмішці. — Ліга прибрала роль тафгая. Конкретного гравця, хто відповідає за жорстокість. Пояснити тобі, що конкретно це означає?

— Поясни, — смикає Рита плечем, додаючи в голос зневагу.

Я ривком схиляю голову, щоб наблизитися до її все ще знекровленого обличчя.

Вона навіть пахне пбожественно. Як найкращий літній вечір у прогрітому сонцем саду, що от-от зрадіє прохолоді хвилинного дощику, і тоді кожна цвітінь заквітатиме сильніше...

Її запах — ось такий насичений і розкішний, він важчає і посилюється, що більше його вдихаєш. Він мене ледь не задушив у тому медкабінеті, безневинний і грайливий водночас, — він розкривається коли, здавалося б, дотягується солодким флером просто до душі.

Рита терпляче чекає моєї відповіді, не породжуючи ні шереху, ні звуку, а я розтоптую всередині себе надію на те, що вона нарешті поверне голову в мій бік.

Я ось — весь цей час — стояв і чекав саме шереху.

Хоча б одного.

Щоб у неї здали нерви, і вона б повернулася, і тоді...

Її запах шипами дряпає нервові закінчення, породжуючи іскри просто в моїх венах... і яке мені тепер діло до тих гематом на голові під шоломом: у мене відтепер гематома просто у грудях, та й Шаповалова ж медсестра, як не як?...

Нехай вона щось із цим зробить, якось вилікує, поки я не всохнув з ошпареними мізками.

— Це означає, — крізь зуби вимовляю я практично їй на вухо, — що з цього сезону кожен із нас — тафгай. Кожен гравець. Сам по собі. Більше не одна роль. Кожен буде йти напролом. Кожен буде жорстоким. Ось що буде відбуватися.

У неї перехоплює подих, і Рита заправляє пасмо за вухо і стривожено піднімає на мене очі.

— Ти не знущаєшся? Це те, що й буде... у реальності?

— Так. Вір мені.