Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

версію. Гучним зв'язком Шилов запевняє, що три протрібні людини вже біжать сюди.

Повідомляю йому, що на нього чекає повне пекло та пиздець.

Ну так, між рядків. Ми одне одного зрозуміли.

У якийсь момент до мого боку докочується хвиля. Хвиля людей.

І тепер вони нарешті пруть на вихід, а не вхід.

Кидаюся до Аліси назад, навіть не помічаю кого зачіпаю шляхом.

У голові ватою все забито, а до тіла ніби кольчугу цвяхами прибили.

Кожен вдих опіком легень обертається. Не тому що вже й тут тиснява намічається, а тому що — де вона?!

— Аліса!

На місці, схожому на попереднє, її тупо немає. Ось дрищ у помаранчевій бандані з подружкою чорнявою. Десять хвилин тому вони поруч із нею тусувалися.

Нишпорю одним і тим самим клаптиком, через ламані лінії людей, що поспішають, — в різні боки поспішають, трясця.

Дістаю трубу, але який сенс? Не хочу витрачати зір і увагу, раптом упущу її.

Вихоплюю поглядом край її білої майки, витончене плече і проблиск квітчастого волана спідниці. Аліса копошиться просто поруч із кромкою виру центральної тисняви.

— Алісо! — рвуся і рвуся до неї. — Аліса!

Тут уже помітна какофонія людських криків.

— Ламайте сітку! — кричу тим, хто праворуч ще нормально рухається. — Сітку там ламайте зараз!

Розливається хвиля друга, тепер в інший бік.

Добираюся до її тендітної руки, стискаю. Барабанить у вухах безбожно. Ця непосидько, виявляється, витягує людей. Допомагає, бля, чим може.

Саму ж її, якщо впаде, покришили б і розчавили б. Вона ж нижча за більшість жінок!

— Аліса! — кричу так, що в самого вухах дзвенить.

Намагаюся витягнути її за собою і, слава богу, вона чіпляється за мене і ногами перебирає.

Тиснява навколо нас ущільнюється: на волосині від того, щоб реальний прес з усіх боків затиснув і цю частину.

Я пробиваю нам шлях змахами.

З серцем, що детонує, втрачаю її долоню, і розрізняю її переляканий крик, тепер назавжди, як згоїна, мені в підсвідомість впаяний.

Знаходжу її знову й одразу жорстко перехоплюю рукою за тулуб, утримуючи навису перед собою. Вона спочатку метушиться, потім завмирає в мене в руках.

До правого коридору, куди тиснява ще не докотилася, залишається відстані всього нічого. Але в битком заповненому натовпі розгублених і змоклих людей — це вічність.

— Вася, — сипло повторює вона, — Вася.

Тримає мене за руку міцно. Соплю їй на вухо і щось кажу. Не зможу згадати потім, що шепотів.

Сітку справа все-таки порвали. Втискаю її обличчя собі в шию і пролазимо якось. Вириваємося на свободу.

Вітерець, що хвацько пробігає по тілу, п'янить. І змокла шкіра її рук і шиї — теж п'янить.

Коли ставлю Алісу на ноги, вона схвильовано проходиться долонями по своєму обличчю.

Розпатлане волосся надає їй зовсім юного вигляду.

Гашу-гашу спалах спогаду, як вона обіцяла дати відлизати їй, якщо програю. Обіцяла-погрожувала. Як шавці мені кістку кинути. А я б...

А я б погодився, зло розпорюю себе ще раз, кожна думка скальпелем ковзає.

Погодився б зрештою на подачку, якби тільки з жінками хоч розмовляти вмів. А тепер що? Тепер сказати самому собі спасибі за повний проліт. Ні, серйозно, спасибі. Бо я б йобнувся, напевно. Ні, без бе, щоб я потім бодай робив?

Згрібаю її долоню у свою і тягну в бік уже контрольованого входу в секцію. Вона ледь встигає за мною.

Злюся на себе, злюся на неї, і на те, що вона така маленька. Скипає черепушка, як казанок. Хоч важить непосида нормально, одне, блін, радує.

Шилов уже примчав: сортує людей, координує лікарів зі швидкою. Концерт у самому розпалі, але б'є по мізках не так сильно, як молотила задушливість, що підступала в секції.

Дегенерат навіть не в курсі, що від зламаного носа його рятує присутність Чернишевської.

До всього іншого, один із координаторів має нахабство пройтися по фігурці Аліси сальним поглядом. Я засуваю її за себе і запам'ятовую його морду. Добряче так запам'ятовую.

— Там була дівчина з астмою, — пояснює Аліса медикам, —  у зелених шортах.

Гостю з проблемним здоров'ям знаходять, вона жива й обійшлося без ускладнень.

У мене, можливо, теж астма в присутності однієї бестії, але рятувати мене ця Мати Тереза навряд чи кинеться.

Аліса невидячим поглядом дивиться в розвернуті краї сітки, коли я закінчую розмову з Шиловим і головним з безпеки концерту. Другий, виявляється, виступав проти секційної сегрегації. З ним знаходжу щось на зразок спільної мови.

­— Ходімо, — я киваю в бік, де всі тачки покидали. — Відвезу тебе додому.

— Я на велосипеді приїхала, — вона тягне якось загальмовано.

Не роздумуючи, загрібаю її долоню ще раз і веду до Куллінана.

— Зараз твій велик заберемо, і поїдемо.

Усі, хто приїхав на велосипедах, розмістили їх в одному місці, і Аліса сама не пам'ятає, який вигляд має велосипед, позичений у Готелі.

Переконую її, мовляв, нехай координатори передадуть велосипед, що потім залишиться, комусь із нас. Ну, ми ж в одному готелі живемо.

Мільйон років не жив у такому паршивому місці, як Готель, і я з тих людей, хто до ностальгії не схильний.

У тачці ми мовчимо.

Зараз дотягнемося до готелю, а там розійдемося по номерах. І все — потім знову над кожним пунктом битися в Будинку Культури.

Консультації найкращого юриста в цій практиці мені не тільки 3 тисячі на годину коштували. А безсонних ночей, якими він втовкмачував в мене хоч щось придатне для усного відтворення моєю персоною.

Зрозуміло тепер багато чого, а який сенс? Бойова фея не відступить.

З'їжджаю з дороги на поле якесь рівне, і гальмую.

Додаткового світла в салоні не вмикаю.

У мене за ніздрями жар перегородку коптить. Так хочу повернутися всім корпусом і на неї дивитися. Зуби сам собі розхитую.

— Пункт два один два три в документі, — роблю вигляд, що околиці розглядаю. Вечірні околиці порожнього поля. Коли ні чорта не видно, то дуже цікаво.