Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

— Дякую за все і прощавай. Ось пальто, — стягую із себе чорний кашемір.

— Не знімай, — зупиняє мене, торкаючись мого плеча, і я здригаюся. — На вулиці холодно. Ходімо, я проведу тебе.

— Не варто.

— Варто, варто. У вас он на першому поверсі навіть лампочка в під’їзді не горить. Ходімо, — Дамір залишає салон першим. Я загортаю на грудях його пальто і виходжу за ним.

Швидкими кроками перетинаю двір, Дамір не відстає від мене. Затискаю на кодовому замку цифри, замок клацає і двері відчиняються. Ключі від квартири у фартуху, як і мій гаманець. Я досі не наважуюся нічого цінного залишати в шафці попри те, що готель п’ятизірковий і персонал сумлінний.

Ми підіймаємося на мій поверх, я завмираю біля дверей, стягую з себе пальто.

— Ще раз дякую.

— Немає за що, — він приймає пальто, похмуро на мене дивиться. — Телефон свій дай.

— Навіщо? — дивлюся на нього з подивом.

— Запишу свій номер. Якщо допомога якась потрібна — звертайся.

— Не потрібна буде, — хитаю головою й ахаю, коли Дамір безцеремонно в кишеню мою лізе й мобільник дістає.

— Пароль який?

— Усі одиниці, — говорю приречено. Дамір відправляє зідзвон на свій номер і повертає мені стільниковий. — Бувай, — бубню похмуро і відвертаюся. Лопатками відчуваю його погляд.

Брязкає зв’язка ключів, я відчиняю двері. Голову до Даміра повертаю, нижню губу прикушую.

— На добраніч.

— І тобі, — киває, але не йде. Чекає, поки я не зникну за дверима.

Я тихенько прослизаю у квартиру. Підсвічую собі телефоном, подругу розбудити не хочу. Наступаю на чиєсь взуття й завмираю, почувши порипування ліжка. Опускаю погляд униз і натикаюсь на чоловічі черевики.

Чорт.

Я сьогодні до ранку на зміні мала бути й Елька, швидше за все, покликала Женю до себе. І що мені тепер робити? Не вриватися ж серед процесу?

Я роблю глибокий вдих, тихенько відчиняю двері й виходжу назад у під’їзд. Мене обдає холодом, зовсім про куртку забула. Тільки хапаюся за ручку, як із боку сходів лунає чоловічий хрипкий голос:

— Передумала?

Серце пропускає удар від усвідомлення, що це Дамір. Він ще не пішов. Але чого чекав?

Роблю кілька кроків і завмираю на верхній сходинці. Він стоїть на майданчику між двома прольотами сходів, стегнами притулившись до підвіконня.