Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Дамір іронічно вигинає брову, схиляє голову набік, ковзаючи по моїй фігурі поглядом.

— Чи забула щось? — байдуже запитує він, не дочекавшись моєї відповіді. Я ковтаю, швидко впоравшись з подивом.

— Ні, — роблю крок униз, знову застигаю, несвідомо облизую язиком пересохлі губи. Помічаю, що цей жест привертає його увагу. Сміливість раптом кудись зникає. Я ж коли зізналася в автомобілі, що поцілувала б його, розраховувала на те, що ми більше не зустрінемося.

— То усе ж таки передумала й вирішила наздогнати мене?

— Ще чого! — пирхаю я і спускаюся вниз уже сміливіше. — У мене там просто… хм… Я ж казала, що не сама живу? — пальцем вказую в бік квартири.

Дамір киває. Коли він за мною так уважно спостерігає, дихати чомусь складніше стає.

— Ну, подруга вирішила, що я тільки вранці повернуся додому й до неї прийшов хлопець, — знизую плечима й поруч із ним біля підвіконня влаштовуюсь.

— Зрозуміло.

— У нас однокімнатна квартира просто, — чомусь пояснюю я.

— І що робитимеш?

— Зачекаю. До ранку кілька годин всього залишилося.

— Не найрозумніше рішення, — він розправляє пальто, яке до того тримав у руках. — Одягни, під’їздом протяги гуляють.

— Дякую, — з вдячністю приймаю річ, він накидає його мені на плечі, і я знову потопаю в ароматі чоловічих парфумів. Миттю стає тепліше.

— Поїхали, — каже Дамір і бере мене за руку. Шкіра до шкіри, і я здригаюся. Місце дотику обдає жаром, шкіра вкривається мурашками, але Дамір, здається, нічого не помічає.

— Куди? — питаю з подивом.

— У машину, кошеня, — поблажливо промовляє він, усміхаючись самими куточками губ.

Дамір швидко біжить вниз сходами, тягнучи мене за собою. Я гадаю, що ми просто проведемо ці кілька годин до світанку в його позашляховику, тому починаю панікувати, коли автомобіль несподівано зривається з місця й виїжджає з двору.

— Гей, куди ми? — озираюся назад, ловлячи поглядом сіру багатоповерхівку.

— До мене, пристебнися, — наказує Дамір, не відриваючи погляду від дороги.

— Як це до тебе? — починаю панікувати я. Тепер повною мірою усвідомлюю серйозність ситуації: я й незнайомий мужик в одній машині посеред ночі. І чим я тільки думала, коли ще в готелі поїхати з ним збиралася? Хто знає, які думки в нього в голові?

— Я втомився, кошеня, — Дамір потирає перенісся й назад руку на кермо повертає. — День був насиченим, ніч теж на події повна, — при цьому на мене коситься. — Хочу прийняти душ і лягти спати. Але мені не вдасться заснути, якщо знатиму, що залишив тебе одну посеред ночі в під’їзді. Та ще й у цій короткій спідниці.

— Зазвичай я не погоджуюсь їхати до хлопця додому після першого знайомства, — смикаю вниз поділ уніформи готелю, який вкотре неприпустимо високо задерся.

— Але ж у нас друге, правильно?

— І то правда, — усміхаюся я і відвертаюсь до вікна. Після його слів трохи спокійніше стає. Він же допоміг мені, поводився мило й галантно, цього разу не намагався затиснути біля стіни в темряві під’їзду, тож до чого ця паніка?

Ми їдемо досить довго. У зовсім іншу частину міста. Незабаром багатоповерхівки рідшають і з’являється приватний сектор. Дамір зупиняється біля одного із двоповерхових будинків. Ролети на воротах автоматично підіймаються вгору, я з цікавістю розглядаю частину двору, що відкрилася погляду. Голі невисокі дерева, кущі троянд, підстрижений доглянутий газон. Варто Даміру заглушити двигун, як звідкись із темряви з’являється величезний пес і мчить нам назустріч.

— Не варто боятися його, на вигляд він загрозливий, але насправді справжня дитина, — простеживши за моїм поглядом, вимовляє він.

— Нічого собі дитина, — гмикаю я, — у тебе взагалі-то доберман по двору без намордника розгулює, якщо ти не помітив.

— Це одна з найрозумніших порід. А ще відданих одному господарю. Виходь, кошеня, не з’їсть тебе Айк.