Читати книгу - "Джозеф Антон"

ім’я йому не схотілося написати і через дюжину років; мабуть, він хильнув зайвого і почав допікати його такими слова, що, зрештою, він попрощався з Найджелою і пішов з вечірки. Впродовж чотирьох днів після сутички у нього ні до чого не здіймалися руки, він був неспроможний працювати, неспроможний зайти до іншої кімнати, де хтось міг на нього чекати і навіть вигукувати його ім’я, тому скасував усі зустрічі й залишався вдома, відчуваючи скалку холодного дзеркала глибоко в своєму серці. Двоє його друзів-журналістів Джон Сноу і Френсіс Уїн сказали йому, що той самий журналіст у такий самий спосіб і навіть такими ж словами ображав їх також, тож його це трохи підбадьорило — як то кажуть, біда біду перебуде. Проте і наступного тижня він не зміг зібратися з думками.

Можливо, він утрачав віру у світ, у якому мусив жити, або ж у свою спроможність віднайти радість у ньому, тому увів у свій роман ідею паралельного світу, себто світу, в якому художня вигадка — це реальність, а її творці — вигадка і їх не існує, коли реальними є Александр Портной, а не Філіп Рот, коли насправді жив Дон Кіхот, а не Сервантес; а також коли виживає близнюк Джессі, в той час як Елвіс помирає; у якому Лу Рід — жінка, а Лорі Андерсон — чоловік. Мірою написання роману процес заселення уявного світу видавався дещо шляхетнішим, ніж життя у крикливому реальному світі. Проте попереду на тому шляху бовваніло божевілля Дон Кіхота. Він ніколи не вірив у роман як у втечу від реальности. Тож не треба йому і тепер починати вірити в ескапістську літературу. Ні, він писатиме про зіткнення світів, про реальності, що протистоять одна одній, борючись за той самий сегмент простору-часу. Це доба, коли несумісні реальності часто зіштовхуються одна з одною, як про це каже Отто Коун у «Сатанинських віршах». Наприклад, Ізраїль і Палестина. Коли одна реальність, у якій він — пристойний, поважний чоловік і хороший письменник, зіштовхується з іншою реальністю, в якій він — диявольський виплодок і нічого не вартий писака. Незрозуміло, чи обидві реальності можуть співіснувати. Мабуть, одна з них усе ж таки витіснить іншу.

Настав вечір проведення Підрозділом «А» у ресторані-барі «Піллерз» такого собі «балу таємних полісменів». Цього року на нього прийшов Тоні Блер, і поліція звела їх докупи. Розмовляючи з прем’єр-міністром, він під час бесіди звертався до нього з деякими клопотаннями, Тоні Блер був дружелюбним, але нічого не обіцяв. Опісля Френсіс Уїн зробив йому велику послугу. Надрукував у «Ґардіан» статтю, в якій піддав Блера критиці за його пасивність у справі Рушді та за його відмову стати поряд з письменником і в такий спосіб продемонструвати свою підтримку. Майже одразу пролунав дзвінок від Фіони Міллар, правої руки Шері Блер[241], і вона у вибачливій формі запросила їх з Елізабет на вечерю у Чекерс[242] з нагоди дев’ятої річниці фетви. Аякже, Мілана також можна взяти із собою, бо це ж неформальна зустріч сімей і друзів. З цієї нагоди Мілан навіть навчився махати на прощання ручкою.

Шановний містере Блер!

Дуже дякую за вечерю. За Чекерс! Дякую, що запросили нас поглянути на нього. Щоденник Нельсона, посмертна маска Кромвеля — я закінчив історичний факультет, тому все це мені дуже сподобалося. Елізабет захоплюється садами, тому їй дуже сподобалися буки й інші дерева. Для мене всі дерева як «дерева», а всі квіти як «квіти», та все ж таки я у захваті від Ваших квітів і дерев. Мені також сподобалося, що меблі дещо тьмяні, такі шляхетно-немодні, від чого складається враження, що це будинок, у якому люди живуть насправді, а не якась там маленька сільська садиба-готель. Мені також сподобалося, що персонал був одягнений вишуканіше, ніж гості. Можу закластися, що Марґарет Тетчер до гостей ніколи б не вийшла у блакитних джинсах.

Пам’ятаю зустріч з Вами і Шері за вечерею у будинку Джеффрі Робертсона невдовзі після обрання Вас керівником партії. Еге ж, напруга відчувалася у кожному вашому русі! Я подумав: а цей хлопець знає, що у разі програшу на наступних виборах уся його партія може з таким же успіхом опуститися на дно. Тоді ж бо як Шері була спокійною, впевненою, освіченою, з голови до ніг — успішним королівським адвокатом, що добре знається на мистецтві. (Того вечора ви визнали, що не ходите до театру й не читаєте художньої літератури.) Як нова посада змінює людину! В Чекерс ваша усмішка була майже природною, ваші рухи -невимушеними, все ваше єство спокійне. З другого боку, стало помітним, що нерви Шері вже дають про себе знати. Коли вона показувала нам будинок — «а це, треба сказати, і є всім відома Довга Зала, а ось тут, ні, таки погляньте, дуже відоме те й те, а ось на стіні висить не менш відоме те й те, а ще те й те», — у нас склалося враження, що вона радше повіситься, ніж виконуватиме роль добропорядної дружини, себто другої скрипки і кастелянші Чекерса, впродовж наступних п’яти або ж навіть десяти років. Здавалося, ви помінялися характерами. Це цікаво.

А за вечерею Ваша сім’я була просто чарівною, і Ґордон Браун, і його Сара, і Аластер Кембл[243] і його Фіона, так, усі були дуже приємними. А ще й Кемерон Макінтош[244]! А ще Мік Гакнел[245]! А ця його гаряча штучка, на жаль, забув, як її звати! Ми собі такого навіть не уявляли. Тому чудово відпочили, і тут я мушу сказати, що день для нас видався не з легких, оскільки ми з Елізабет приймали щорічні дуже веселі привітання з далекого Ірану. Санеї Щедрий набавив грошенят тому, хто вб’є мене у Сполучених Штатах, «бо ж усі ненавидять Америку». А генеральний прокурор Мортеза Моктаді висловився в тому дусі, що «цьому чоловікові таки варто пустити кров», тоді ж бо як державне радіо у Тегерані розмірковувало над тим,