Читати книгу - "Джозеф Антон"

— Але хіба колись давно, — запитав він Елайзу, — він не був одним з ваших?

Елайза Меннінґем-Буллер виявилася однією з тих рідкісних і цінних жінок, які вміли пирхати.

— Ха! — пирхнула вона, як та тітонька в оповіданні сера Вудгауса. — Здається, він служив у нас на якійсь незначній посаді, може, яких п’ять хвилин, але він, голубчику мій, не досяг рівня тих, перед ким ви сьогодні виступали, й мушу сказати, що після цієї справи ніколи вже не досягне.

Одинадцять років потому, 2008 року, він прочитав інтерв’ю з Джоном Ле Карре, в якому його колишній супротивник згадав про ускладнення їхніх стосунків: «Можливо, я помилявся. Якщо так, то я не мав слушнос-ти, проте я мав на те слушні причини».

Він написав майже двісті сторінок «Землі під її ногами», коли сподівання Пола Остера на його участь у фільмі «Лулу на мосту» були остаточно поховані. «Тімстерс юніон» — можеш собі таке уявити, ці здоровані із «Тімстерс юніон[239]», — скрушно зітхав він, — заявили, що бояться запрошувати Рушді на зйомки фільму. Хотіли грошей, авжеж, на ґарантування безпеки, але це бюджетна затія, грошей і так не вистачає. Пол і його продюсер Пітер Ньюмен билися за нього з усіх сил, однак, зрештою, мусили визнати свою поразку. «Того дня, коли усвідомив, що не можемо тебе відстояти, — розповідав Пол, -я зайшов до кімнати і плакав».

Його роль одразу віддали Віллему Дефо. Принаймні це трохи втішало.

* * *

Він поїхав послухати виступ Евдарда Саїда в приміщенні редакції журналу «Лондон ревю ов букс», і до нього підійшов юнак на ім’я Асад, який зізнався, що 1989 року він був лідером Ісламського об’єднання у Ковентрі й організовував у Вест-Мідлендсі демонстрації проти «Сатанинських віршів». «Але все гаразд, — аж знітився він. — Тепер я атеїст». — «Ну що ж, це вже прогрес», — сказав він Асадові, проте юнакові хотілося ще щось додати. «Нещодавно, — майже вигукнув Асад, — я прочитав вашу книжку й ніяк не міг зрозуміти, через що та колотнеча почалася!» — «Це добре, — відповів він, — хочу тільки звернути твою увагу, що ти був заводієм тієї колотнечі, навіть не прочитавши книжки». Він пригадав стародавню китайську приказку, котру іноді приписують Конфуцієві: Якщо сидіти біля річки достатньо довго, то колись повз тебе пропливе труп твого ворога.

Міланові виповнилося сім місяців, і він усміхався геть до всіх, безперестанку щось лепетав — дуже кмітливий, з доброю вдачею, такий чудовий! За тиждень до Різдва він почав повзати. Поліція забирала свою електронну апаратуру стеження і сама забиралася. Після Нового року до роботи вже брався Френк Бішом, і за кілька «перехідних тижнів» вони стануть повноправними господарями у своєму домі, тому і він, і Елізабет вважали, що попри всі розчарування минулий рік завершувався добре.

На початку року і на початку кінця, коли він востаннє зачинив двері за чотирма поліцейськими (вони прожили з ним під багатьма іменами й у багатьох місцях упродовж дев’яти років) і в такий спосіб завершив період цілодобового захисту, запропонованого йому на Лонсдейл-сквер Віллом Вільсоном і Віллом Вільтоном ще в кінці попереднього життя, то запитував себе, що він робить: повертає для себе і своєї сім’ї свободу, а чи підписує всім смертний вирок? Він — найбезвідповідальніша людина, а чи, може, реаліст з чудовою інтуїцією, що прагне перебудувати своє особисте життя? Відповідь могла бути тільки ретроспективною. Десь так за десять-двадцять років він знатиме, чи бува не підвела його інтуїція. По життю людина йде вперед, однак судить про нього озираючись назад.

Отже, на початку року і на початку кінця; не знаючи свого майбутнього; з маленьким хлопчиком, який робив усе, що роблять немовлята: вперше самостійно сів з прямою спинкою, вперше підвівся і спробував устояти в дитя-чому ліжечку, проте падав і знову підводився, аж поки настав день, коли він перестав бути повзунком-плазуном і став Homo erectus[240], швидко прямуючи до sapiens; коли старший брат хлопчика-немовляти перед вступом до університету поїхав на цілий рік за пригодами до Мексики, де його арештовувала поліція, де він любувався іграми китів, плавав у водоймах під прямовисними водоспадами у Таско, споглядав за нирцями зі смолоскипами, що стрибали зі скель в Акапулько, прочитав Буковскі й Керуака, зустрівся зі своєю мамою й поїхав з нею до Чичен-Іци й Охаки, дуже тривожив своїм довгим зникненням тата, який уже починав думати про найгірше, бо за синову безпеку він мовчки переживав, відколи дев’ять років тому ніхто не відповідав на його телефонні дзвінки, й поліція, переплутавши будинки, повідомила про відчинені навстіж вхідні двері; коли ж вісімнадцятирічний хлопець повернувся з поїздки настільки струнким, настільки засмаглим, настільки вродливим і натиснув на кнопку дверного дзвінка, то його тато поглянув на домофонний екран і, не впізнавши сина, здивовано запитав: «Хто там?», і лишень тоді збагнув, що молодий бог біля дверей — це його рідне дитя; коли життя йшло, як і належиться йти, себто своєю звичайною чергою, бо воно повинно йти-тривати навіть усередині іншого поглинаючого існування, яке продовжувало бути незвичайним, аж настав понеділок 26 січня 1998 року, і вони, залишившись самі у своєму домі, замість того, щоб тривожитися через тишу навколо них, через відсутність апаратури стеження і кремезних поліцейських, які колись спали в сусідній кімнаті, безперестанку усміхалися, лягли в ліжко дуже рано і спали як мертві; ні, не як мертві, а як щасливі нічим не обтяжені живі люди. Відтак о 3:45 ночі він прокинувся і вже не міг заснути.

Недоброзичливий світ весь час нагадував про себе. «У найближчому майбутньому не може бути й мови про надання Рушді дозволу на в’їзд до країни», — сказав офіційний представник індійського уряду. Світ став місцем, у якому приїзд на землю, де він народився, міг призвести до політичної кризи. Йому подумалося про хлопчика Кая у казці Ганса Крістіана Андерсена «Снігова королева», якому в серце й око потрапили холодні скалки диявольського дзеркала. Цей смуток, боявся він, і є тією скалкою, яка може змінити його світосприйняття й змусити дивитися на світ як на місце, сповнене ненависти й негідних, ницих людей. Інколи йому траплялися такі люди. На дні народження у Найджели довідався про страшну звістку: у її чоловіка Джона виявили ще одну пухлину, й аналізи -геть погані; аж тут до нього причепився журналіст, чиє