Читати книгу - "Джозеф Антон"

дядечка, який, справивши природну нужду у власний капелюх, квапиться натягти цей chapeau з широкими крисами собі на голову, — каже Гітч з притаманною йому стриманістю. — Колись він дуже ухильно й евфемістично висловлювався про відверте підбурювання до вбивства за винагороду на тій підставі, що аятоли також мають почуття. Тепер він каже нам, нібито його передусім турбувала безпека дівчат у відділі обробки кореспонденції. На додаток до всього, він свавільно протиставляє їхню безпеку авторському гонорарові Рушді. Тож ми можемо подумати, що він не мав би жодних заперечень, якби «Сатанинські вірші» було написано й опубліковано задарма і розповсюджувалися б безплатно в кіосках без продавців? Це, може б, і заспокоїло тих, хто, виявляється, вважає, що захист свободи слова повинен здійснюватися задарма і без жодного ризику. Як ми знаємо, жодна дівчина з часу проголошення фетви впродовж восьми років не зазнавала каліцтв у відділі обробки кореспонденції. Коли зденервовані книжкові мережі у Північній Америці на короткий час вилучали «Сатанинські вірші» з досить сумнівних причин «безпеки», саме профспілки їхніх працівників почали протестувати і з власної ініціативи зголосилися за прилавками книгарень відстоювати права читачів на придбання й прочитання будь-якої книжки. В очах Ле Карре, їхнє відважне рішення ухвалювалося в «безпеці» й ба більше, виявилося богохульним щодо великої релігії! А не могли б ми уникнути ось такого знайомства з вмістом його капелюха чи пак його голови?»

Наступного дня настала черга Ле Карре: «Кожен, хто прочитав учорашні листи від Салмана Рушді і Крістофера Гітченса, міг себе запитати, у чиї ж це руки потрапила велика справа свободи слова? І з трону Рушді і з каналізації Гітченса лунає те саме послання. «Наша справа — абсолютна, вона не терпить розбіжности у думках чи якихось обмежень; хто ставить її під сумнів, уже за визначенням є нетямущим, пишномовним, неосвіче-ним недолюдом». Рушді насміхається з моєї мови й ганьбить продуманий і добре сприйнятий виступ, який я зробив перед Англо-ізраїльською асоціацією і який «Ґардіан» вважала за доцільне оприлюднити. Гітченс зображає мене таким собі блазнем, що виливає власну сечу собі на голову. Два несамовиті аятоли не змогли б упоратися з тою роботою ліпше. Проте чи довго триватиме їхня дружба? Я просто подивований тим, що Гітченс так довго мириться із самоканонізацією Рушді. А Рушді, наскільки я можу здогадуватися, навіть не заперечує факту образи великої релігії. Натомість він звинувачує мене, а тут слід звернути, між іншим, увагу на його абсурдну мову, у відстоюванні обивательської редукціо-ністської радикально-ісламістської лінії. Я й не знав, що я настільки розумний. Я знаю тільки одне: Рушді накидається на знайомого супротивники й вигукує «так не чесно», коли суперник діє відповідно до свого характеру. Так, він натерпівся страхітливого болю, однак той біль не зробив з нього мученика і не поклав край, а цього йому дуже б хотілося, суперечкам щодо його ролі у власному крахові.

Ну що ж, взявся за гуж — не кажи, що не дуж, подумав він. «Справді, я таки називав [Ле Карре] пишномовним, що за цих обставин мені здається навіть дуже м’яко сказано. «Нетямущий», «нео свічений» — ці ковпаки для бовдурів він досить вправно натягнув собі на голову. Звичка Ле Карре подавати такі хороші рецензії на самого себе («мій продуманий і добре сприйнятий виступ»), поза сумнівом, розвинулася тому, що хтось усе ж таки їх мусить писати. Я не маю наміру ще раз повторювати, що я хотів сказати «Сатанинськими віршами», романом, яким я понині дуже пишаюся. Роман, містере Ле Карре, — це не глузування. Ви ж бо знаєте, що таке роман, правда, Джоне?»

І так далі в такому ж дусі. Його листи, наполягав ле Карре, повинні читатися учнями всіх британських середніх шкіл як приклад «культурної нетерпимости, що маскується під свободу слова». Йому вже хотілося покласти край цій суперечці, проте почувався змушеним відповісти на його твердження про накидання на знайомого супротивника і вигукування «так не чесно». «Я гадаю, наш гем-стедський герой готовий сказити те ж саме багатьом письменникам, журналістам та інтелектуалам з Ірану, Алжиру, Єгипту, Туреччини та інших країн, які також борються з ісламістами за суспільство, відокремлене від церкви, словом, за свободу від гніту великих світових релігій. Щодо мене, то я намагався впродовж цих навіть дуже кепських років привернути увагу до їхньої долі. Дехто з них — Фараґ Фауда, Тагар Джаут, Уґур Мумку — були вбиті через своє бажання «накинутися на знайомого супротивника». Сталося так, що я не вважаю священиків і мулл, вже не кажучи про терористів і убивць, найкращими людьми для встановлення обмежень на те, про що можна думати».

Тут Ле Карре замовк, але тепер уже його товариш Вільям Шоукросс[238] виплигнув на ринґ. «Твердження Рушді — просто обурливі й. відгонять тріумфальним самовдоволенням». Що виявилося досить недоречним з боку Шоукросса, бо він колись був головою «Статті 19», тож організація мусила тепер писати листа, дистанціюючись від його заяв. А «Ґардіан» не хотілося припиняти такого листування на своїх сторінках, тож її редактор Алан Расбриджер зателефонував йому й запитав, чи він бажає відповісти на лист Шоукросса. «Ні, — відказав він Расбриджеру. — Якщо Ле Карре захотілося, аби його товариш трохи поверещав за дорученням, то це його справа. Я вже сказав те, що мав сказати».

Кілька журналістів пояснювали ворожість Ле Карре образою за стару неприхильну рецензію на «Російський відділ», однак його раптом охопив смуток через те, що сталося. Ле Карре ж був автором «Мідника, кравця, солдата, шпигуна», а ще «Шпигуна, який прийшов з холоду», і він уже давно захоплювався його творчістю. Колись вони навіть виступали на одній сцені, беручи участь у кампанії солідарно сти з Нікарагуа. Чи погодився б Ле Карре прийняти від нього оливкову гілку, розмірковував він. Однак Шарлотта Корнвелл, сестра Ле Карре, висловилася злісно про нього Полін Мелвілл, коли зустрілася з нею на одній з вулиць Північного Лондона: «Ага! Це той ваш друзяка!» Почуття в таборі Корнвелл, видно, залишалися поки що надто розбурханими для успіху його мирної ініціативи. Проте йому було неприємно, що встряв у сутичку, й усвідомлював, що «переможця» у ній не було. Програли вони обидва.

Невдовзі після цього ляпанця його запросили до «Шпигунського центру» виступити перед начальниками розвідувальних резидентур, і грізна Елайза Меннінґем-Буллер з МІ-5 — жінка, вигляд якої відповідав її прізвищу, щось між тітонькою Далією з романів Вудгауса і королевою Єлизаветою ІІ — просто не тямила себе через Ле Карре.

— І що це він собі