Читати книгу - "Джозеф Антон"

Голл залишався переконаний в тому, що саме стаття Флори Ботсфорд стала іскрою, з якої розгорівся вогонь. «Бі-бі-сі вам недобре прислужилася», — сказав він. А президент Кумаратунґа написала йому листа, особисто просячи вибачення за скасування дозволу. «Я читала Вашу книжку під назвою «Опівнічні діти», і вона мені вельми сподобалася. Дуже хотіла побачити її екранізацію. Проте з політичних міркувань іноді доводиться нехтувати особистими вподобаннями. Сподіваюся, незабаром настане час, коли люди почнуть знову мислити раціонально, й у Шрі-Ланці запанують справжні глибинні життєві цінності. І моя країна знову стане «Серендипом», на що має повне право». У 1999 році вона вижила, втративши око, після замаху на її життя з боку «Тамільських тигрів».

Завершальна дія вистави зі щасливим кінцем про зйомки «Опівнічних дітей» почалася одинадцять років потому. Восени 2008 року він прилетів до Торонто з нагоди виходу його роману «Флорентійська чарівниця» і у вільний від літературних заходів вечір сидів у ресторані зі своєю приятелькою кінорежисером Діпою Мегтою. «Знаєш, мені дуже хочеться зняти фільм за твоєю книжкою, — сказала Діпа. — За «Опівнічними дітьми». Хто має на неї права?» «Так сталося, — відповів він, — що я маю». «Тоді можна знімати?» — запитала вона. «Так», — сказав він. За один долар він продав їй права на екранізацію свого твору, й упродовж двох наступних років вони збирали кошти й працювали над кіносценарієм. Написаний ним сценарій для Бі-бі-сі тепер видавався незграбним і якимсь надміру пишномовним, тож він, загалом, навіть тішився з того, що фільм тоді так і не зняли. Новий сценарій вийшов досить кінематографічним, а їхнє з Діпою бачення фільму виявилося близьким. У січні 2011 року «Опівнічні діти», тепер уже як художній фільм, а не телевізійний серіал, повернулися на зйомки до Індії і Шрі-Ланки. Минуло тридцять років після першого виходу книжки й чотирнадцять років після провалу телевізійного серіалу на Бі-бі-сі, й фільм таки було створено. Того дня, коли у Коломбо закінчилися основні кінозйомки, йому здалося, ніби він позбувся якогось прокляття. Він здолав ще одну вершину.

У розпал роботи над фільмом іранці знову спробували пхати палиці в колеса. Знову викликали посла Шрі-Ланки до міністерства закордонних справ у Тегерані й розповіли про невдоволення Ірану цим проектом. Упродовж двох днів дозвіл на зйомки фільму знову скасували. Знову вони отримали дозвільний лист від президента, проте він весь час боявся, що президент не витримає тиску. Та не так сталося цього разу. Президент сказав Діпі: «Продовжуйте знімати фільм».

Робота над фільмом закінчилася. Реліз фільму запланували на 2012 рік. Яка буря почуттів криється в цьому сміливому вислові — Per ardua ad astra[236], подумав він. Справу зроблено.

У середині листопада 1997 року Джон Ле Карре, один із небагатьох письменників, який висловлювався проти нього, коли тільки починали лунати нападки на «Сатанинські вірші», поскаржився у «Ґардіан» на Нормана Раша, який у «Нью-Йорк таймс бук ревю» несправедливо «заплямував» його, звинувативши в антисемітизмі. Ле Карре назвав «усю гнітючу вагу політичної коректности» таким собі «маккар-тистським рухом навиворіт».

Йому слід би тримати свої думки при собі, та все ж таки не втримав. «Мені було б легше йому співчувати, -написав він у своєму листі до газети, — якби він не так охоче прилучився до вже тепер трохи давньої кампанії паплюження такого ж як він письменника. У 1989 році під час найгірших днів ісламських нападок на «Сатанинські вірші» Ле Карре досить-таки пишномовно пристав до сил моїх супротивників. Нехай він буде настільки ласкавим і визнає, що тепер він дещо ліпше розуміє природу Поліції думок[237], коли, на його погляд, він перебуває на лінії вогню».

Ле Карре одразу заковтнув гачок: «Рушді, як і раніше, розуміє тільки свою правду, — відповідав він. — Я ніколи не приєднувався до табору його супротивників. Також не йшов я легким шляхом і не проголошував його самою невинністю. Я займав позицію, яка полягала в тому, що нема жодного закону в житті чи в природі, котрий би передбачав можливість безкарної образи великих релігій. Я писав про те, що в жодному суспільстві нема якогось абсолютного стандарту свободи слова. Я писав про те, що толерантність не приходить у той самий час і в тій самій формі до всіх релігій і культур світу, а також про те, що християнське суспільство ще донедавна також обмежувало свободу тим, що вважалося священним. Я писав і писатиму далі, що коли йшлося про подальшу експлуатацію питання стосовно видання книжки Рушді в м’якій обкладинці, то я більше переймався долею дівчини з «Пенґвін букс», якій у видавничій експедиції внаслідок вибуху могло відірвати руки, ніж авторським гонораром Рушді. Всі, хто хотів прочитати його книжку, мали змогу це зробити. Я не ставив собі за мету оправдати переслідування Рушді, бо, як і кожна достойна людина, співчував йому з того приводу, проте хотів сказати трохи менш зарозумілі, трохи менш колоніа-лістські й менш самовдоволені слова, ніж ті, які ми чули з безпечного табору його шанувальників».

Тепер «Ґардіан» настільки сподобалася перепалка, що вона подавала їхні листи на першій сторінці. Його відповідь Ле Карре з’явилася наступного дня: «Джон ле Карре, твердить не тільки про свою непричетність до нападок на мене, але також заявляє, «що нема жодного закону в житті чи природі, котрий передбачав би можливість безкарної образи великих релігій». Поверховий огляд цього пишномовного формулювання свідчить, що (1) він дотримується обивательського, редукціоністського, радикально-ісламістського погляду, буцімто «Сатанинські вірші» — це не що інше як «образа», і (2) вважає, що кожен, хто викликає невдоволення в людей, які дотримуються цього обивательського, редукціоністського, радикально-ісламістського погляду, не має права жити у безпеці. Він каже, що його більше цікавить ґарантування безпеки працівникам видавничої сфери, ніж мої авторські гонорари. Проте саме ці люди — мої видавці роману у понад тридцяти країнах світу разом з працівниками книгарень — були найпалкішими прихильниками й оборонцями мого права на публікацію книжки. Не личить Ле Карре використовувати їх як арґумент на користь цензури, коли саме вони настільки хоробро відстоювали свободу. Джон Ле Карре має слушність, коли каже, що свобода слова не абсолютна. Ми маємо ту свободу, за яку боремося, і втрачаємо ту, якої не оборонимо. Мені завжди здавалося, що Джордж Смайлі знав це. А от його творець, виявляється, забув».

І тут непрохано втрутився у сутичку Крістофер Гітченс, і його репліка могла довести автора шпигунських романів навіть до апоплексії. «Поведінка на ваших сторінках Джона Ле Карре як ніщо інше нагадує поведінку