Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

Голден відійшов від стіни з двома пластиковими мисками.

Безбарвне місиво в них пахло теплом, землею і вареним листям.

Щойно Праксів ніс відчув цей аромат, у ботаніка прокинувся

апетит.

— Суп із чечевиці? — запропонував Голден, коли Пракс і Еймос

сіли обабіч Алекса.

— Було б чудово, — відповів Пракс.

— А мені просто тюбик слизу, — сказав Еймос. — У мене від

чечевиці гази, і навряд чи хтось зрадіє розриву кишечника за

наступного прискорення.

Голден поставив миску свіжого супу перед Праксом, передав

Еймосу білий тюбик з чорною пластиковою соскою й сів поруч із

Наомі. Вони не торкалися одне одного, але зв’язок між ними був

незаперечний. Цікаво, чи хотіла Мей хоч раз, щоб він

помирився з Ніколою? Тепер це неможливо.

— Добре, Алексе, — сказав Голден. — Що у нас?

— Усе те саме. Шість винищувачів мчать до нас на повній.

Стільки ж кораблів поспішає за ними, а з іншого боку

перегоновий пінас летить у протилежному від нас напрямку.

— Стоп, — перервав Пракс. — Від нас?

— Вони беруть наш курс. Вже розвернулися і коригують

швидкість, щоб нас перехопити.

Пракс заплющив очі й подумки накреслив вектори.

— Значить, ми майже на місці?

— Майже там, — відповів Алекс. — Вісімнадцять-двадцять

годин.

— Чим усе закінчиться? Нас наздоженуть кораблі Землі?

— Ще й як наздоженуть. Але не раніше, ніж ми — той пінас.

Скажімо, через чотири дні.

Пракс проковтнув ложку супу. Смакував він так само добре, як

пахнув. Із чечевицею було змішане темно-зелене листя, і він

розгорнув ложкою листочок, намагаючись упізнати його. Схоже

на шпинат. Краї листка були не зовсім такі, але це все ж після

кулінарної обробки.

— Ми точно знаємо, що це не пастка? — спитав Еймос.

— Ні, — відповів Голден. — Але я не бачу, як вона має

спрацювати.

— Може, вони хочуть нас не вбити, а взяти під арешт, —

припустила Наомі. — Мова про те, щоб розчинити шлюз перед

високопосадовицею земного уряду.

— То вона та, за кого себе видає? — запитав Пракс.

— Схоже на те, — відповів Голден.

Алекс підняв руку.

— Ну, якщо це вибір між поговорити з якоюсь бабусею з ООН

або підсмажити собі зад із шістьох винищувачів, думаю, можна

готувати печиво і чай, ні?

— Уже запізно вигадувати новий план, — сказала Наомі. —

Однак мені з біса не по собі, що Земля рятує мене від Землі.

— Структури ніколи не бувають монолітними, — сказав

Пракс. — Серед поясан, марсіян чи землян більше генетичного

розмаїття, ніж між цими групами. Еволюція передбачає певний

розподіл усереди ні структури груп і союзи з чужинцями. Те саме

можна спостерігати у папоротей.

— Папоротей? — здивувалася Наомі.

— Папороті бувають дуже агресивними, — уточнив Пракс.

Їх перервала тиха мелодія — три висхідні ноти, що нагадують

легкі удари у дзвони.

— Так, заливайте все у себе, — повідомив Алекс. — Залишилося

п’ятнадцять хвилин.

Еймос гучно всмоктав вміст білого тюбика, який спорожнів

перед його вустами. Пракс відклав ложку й підніс миску до рота, не бажаючи залишати ні краплі. Голден зробив так само і почав

збирати використані миски.

— Якщо комусь треба зганяти в гальюн, то саме пора, — сказав

він. — Поговоримо знову через...

— Вісім годин, — продовжив Алекс.

— Вісім годин, — повторив за ним Голден.

Пракс відчув, як у нього стиснуло груди. Ще один раунд

нищівного прискорення. Голки з колиски будуть годинами

підтримувати його дедалі гірший метаболізм. Він готувався до

пекла. Встав з-за столу, кивнув усім і повернувся на койку.

Коліно вже турбувало значно менше. Він сподівався, що через

вісім годин почуватиметься не гірше. Прозвучав сигнал: залишилося десять хвилин. Він ліг на колиску, спробував

правильно розмістити тіло і чекав. Чекав.

Він повернувся і схопив планшет. Сім нових вхідних

повідомлень. Два висловлювали підтримку, три — гнів, одне

відправили не на ту адресу і в одному був фінансовий звіт із

благодійного фонду. Він