Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 179 180 181 ... 202
Перейти на сторінку:
що ведеться йому дуже добре. Вона механічно крутила обручку. «Америка, – думала вона. – Там не буває інфляції. Вони надто багаті».

509 прислухався. Голос він знав. Тихенько сидів за горою трупів і підслуховував.

Знав, що цієї ночі Левінські хотів привести когось із робочого табору і його мали сховати на кілька днів, але, дотримуючись старого правила, що знатися мають лише зв’язкові, Левінські не сказав, про кого мова.

Чоловік говорив тихо, але дуже чітко.

– Нам потрібен кожен, хто за нас, – казав він. – Коли впаде націонал-соціалізм, на початках не буде жодної монолітної партії, аби перейняти політичне правління. За дванадцять років їх усіх роздрібнили або знищили. Рештки пішли в підпілля. Скільки з того залишилося, ми не знаємо. Для побудови нової організації потрібні будуть рішучі люди. В хаосі поразки чинною залишиться одна-єдина партія – націонал-соціалістична. Мені йдеться не про перебіжчиків, які приєднуються до будь-якої партії, мені йдеться про ядро. Вони організовано заляжуть на дно, аби виринути у влучний момент. Ось проти цього ми і маємо боротися. А для цього нам потрібні люди.

«Це Вернер, – думав 509, – це мусить бути він; але ж я знаю, що він мертвий». Місяць сховався за хмарами, крізь похмуру ніч йому нічого не було видно.

– Маси за парканом деморалізовані, – говорив чоловік. – До цього доклалися дванадцять років терору, бойкот, доноси і страх, а тепер іще й програна війна. Терором з підпілля і саботажем нацисти їх можуть тримати в страху ще роками. За них, обдурених і заляканих, доведеться поборотися. За іронією долі антинацистський рух найкраще зберігся саме в таборах. Нас позакривали разом, а на свободі групи порозганяли. Контактувати їм було дуже важко, а в таборі – легко. За парканом кожен був сам за себе, а тут ми підтримували один одного; результат, якого нацисти не передбачили. – Чоловік засміявся. Це був короткий, безрадісний сміх.

– Якщо не брати до уваги вбитих, – відказав Берґер. – І померлих.

– Якщо не брати до уваги, звичайно. Але ми зберегли досить людей. Кожен з них вартий сотні інших.

«Це мусить бути Вернер, – думав 509; тепер він міг розгледіти в темноті нечіткі обриси голови аскета. – Він знову аналізує, організовує. Виголошує промови… Так і залишився фанатиком і теоретиком своєї партії».

– Табори мають стати комірками відбудови, – говорив тихий ясний голос. – Наразі тут найважливіші три пункти. Перший: пасивний, а в надзвичайному випадку активний опір СС, поки вони в таборі. Другий: запобігання паніці й ексцесам під час переходу табору під наш контроль. Ми маємо стати прикладом дисципліни і не дати бажанню помсти керувати нами. Про це згодом подбають суди…

Чоловік замовчав. 509 підвівся і наближався до групи. Вона складалася з Левінські, Ґольдштайна, Берґера і незнайомця.

– Вернер… – озвався 509.

Чоловік вдивлявся в темряву.

– Ти хто?

Він встав і підійшов ближче.

– Я думав, ти мертвий, – сказав 509.

Вернер дивився просто йому в обличчя.

– Коллер, – назвався 509.

– Коллер! Ти ще живий? Я теж думав, що ти давно труп.

– Офіційно так і є.

– Він 509, – втрутився Левінські.

– Отже, ти 509! Це полегшує справу. Офіційно я теж мертвий.

Крізь темряву вони дивилися один на одного. Ситуація була не нова. Іноді в таборі знаходилися ті, кого вважали мертвими. Але 509 і Вернер зналися ще з дотабірних часів. Вони були друзями, але згодом перестали спілкуватися через різні політичні погляди.

– Ти залишишся тут? – спитав 509.

– Так, на кілька днів.

– СС саме прочісує останню літеру алфавіту, – втрутився Левінські. – Вони схопили Фоґеля, він попався в руки комусь, хто його знав, якомусь клятому унтершарфюрерові.

– Я вас не обтяжуватиму, – пояснив Вернер. – Я сам діставатиму собі харчі.

– Звісно, – з ледь помітною іронією зауважив 509, – іншого я від тебе й не чекав.

– Уранці Мюнцер дістане хліб. Лєбенталь зможе його забрати. Хліба має бути більше, ніж на мене одного. Вистачить і для вашої групи.

– Я знаю, – відповів 509. – Я знаю, Вернере, ти нічого не береш просто так. Ти залишишся в 22-му? Ми можемо розмістити тебе і в 20-му.

– Я можу перебути в 22-му. Ти теж можеш зостатися. Гандке більше немає.

Ніхто з присутніх не відчув, що відбувається наче словесна дуель. «Як це по-дитячому, – думав 509. – Вічність тому ми були політичними противниками, і досі жоден з нас не хоче бути перед іншим у боргу. Я відчуваю дурнувате задоволення від того, що Вернер шукає в нас прихистку, а він нагадує мені, що, якби не його група, мене б, мабуть, порішив Гандке».

– Я чув, що ти говорив перед тим. Це правда. Що ми можемо зробити?

Вони ще сиділи надворі. Вернер, Левінські й Ґольдштайн спали в бараці. Лєбенталь збудить їх за дві години, і вони поміняються. Стало душно. Але Берґер був у теплій гусарській аттілі, 509 наполіг.

– Хто такий той новенький? – спитав Бухер. – Якийсь бонза?

– Був ним перед приходом нацистів. Не найбільшим. Середнячок. Сам собі бонза. Тямущий. Комуніст. Фанатик без особистого життя і почуття гумору. Тепер він один з керівників табірного підпілля.

– Звідки ти його знаєш?

509 замислився.

– До 1933-го я був редактором газети. Ми часто дискутували. Я критикував його партію. Його і нацистів. Ми були проти обох.

– А за що ви були?

– За те, що зараз звучатиме досить помпезно і смішно. За людяність. Толерантність і право кожного на власну думку. Дивно, так?

– Ні, – відповів Агасфер і закашлявся. – А хіба є ще щось?

– Помста! – зненацька втрутився Майєргоф. – Ще є помста! Помста за те, що тут діється! Помста за кожного померлого! Помста за все скоєне. Око за око, зуб за зуб!

Усі заскочено підвели очі. Обличчя Майєргофа перекосило. Він стиснув кулаки і щоразу, коли вимовляв слово «помста», вдаряв кулаком об землю.

– Що з тобою? – спитав Зульбахер.

– А з вами що? – поцікавився Майєргоф у відповідь.

– Він здурів, – втрутився Лєбенталь. – Видужав і став мешуґґе. Шість років був заляканим паскудним німчиком, не зважувався навіть писок відкрити, а тоді дивом врятувався від крематорію, і з нього зробився Самсон Майєргоф.

– Я не хочу помсти, – прошепотів Розен. – Мені аби вибратись звідси!

– Що? А есесівці хай вийдуть сухими з води? Ніби нічого й не було?

– Мені байдуже! Я просто хочу геть звідси! – Розен розпачливо стис докупи руки і зашепотів так завзято, наче від цього шепоту щось залежало: – Мені не треба нічого іншого, я просто хочу вийти звідси! Просто вибратися звідси!

Майєргоф витріщився на нього.

– Ти знаєш, хто ти? Ти…

– Майєргофе, заспокойся! – Берґер сів. – Ми не хочемо

1 ... 179 180 181 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"