Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Отже, мій брат на розпачливого Сиротюкового листа відгукнувся. Замість того, щоб виконати тисячу й одну справу, які були заплановані на той час братовою біля хати і в хаті, брат сів на поїзда і поїхав до Слов’янська. Сиротюк зустрів його на вокзалі і цвів як маківка. Але повів його не додому, а до сестри, котра жила сама з дитиною в трикімнатній квартирі. Квартира виявилася порожня: сестра на роботі, мала у дитсадку. Сам Сиротюк мав право на відгул, і оце користувався з нього. Вони просиділи в тій порожній квартирі до вечора, і братові здалося, що Сиротюк уже зовсім не в тому стані, в якому був, пишучи розпачливого листа, що душевна криза в нього минулася, він навіть жартував, а це траплялося з ним вельми рідко. Навіть засміявся кілька разів на жарти братові, а це в нього траплялося ще рідше. Стояла тоді осінь, і сонце дивилося на них у горішню шибу; проміння заливало стіл, заламуючись у склі, на тарілках, філіжанках; вони пили запахущу каву, а Сиротюк оповідав щось малоцікаве й незначне; сиділи вони одне супроти одного, і в Сиротюка тремтіли пальці, коли підносив до вуст сигарету. Дим висів довкола них сивими пасмугами, і тільки перед п’ятою годиною Сиротюк схаменувся, повідчиняв вікна і повивітрював помешкання — мала повернутися сестра з дитиною.

— Моя вирва така, — сказав Сиротюк винувато. — Нічим їй не пригодиш. Коли ти не проти…

Виходило, що Сиротюк, запросивши приятеля до себе в гості, додому його вести не збирався. Сестра його не мала нічого проти, щоб гість її брата перебув у неї кілька днів.

Сиротюкова сестра була ставна, з тонким станом і мила на обличчя, жила вже кілька років розведена, а той її перший чоловік, як уже звідомлялося, невідомо куди повіявся. Про це все вона оповіла гостеві за вечерею, на якій Сиротюк присутній не був, бо повернувся на той час додому. Отож мій брат вислухав смутну історію самітної жінки, сестри свого невдашливого приятеля; виявилося, що й вона має долю таку ж горопашну. Мій брат умів слухати людей, умів задавати навідні запитання, вмів сказати доладу втішливе слово, вряди-годи на його обличчі заквітала зовсім така ж усмішка, яка цвіте зараз тут, у вагоні метро, а коли говорив, голос ставав теплий з басовитими нотками. Сиротюкова сестра дозволила йому в кімнаті курити, і дим стояв у хаті не менший, ніж під час сповіді самого Сиротюка; мале уже спало у кімнаті побіч, і йому снилися коли не ведмеді й носороги, то гарні з рожевими щічками ляльки.

— Які гарні, які гарні! — бурмотіла дівчинка уві сні, на що Сиротюкова сестра смутно всміхалася. Вона попросила в мого брата сигарету і невміло палила; вона розповіла моєму брату, що Сиротюк, брат її, влаштований чудово; його жінка сильної вдачі і тримає чоловіка в шорах, а таких, як Сиротюк, і потрібно тримати в шорах, бо інакше вони пустяться берега, як пустився свого часу берега той, котрий був колись її чоловіком. Отож той перший чоловік пустився берега й поплив, поплив у море житейське, забувши про все на світі, навіть про дитину свою, поплив і пливе десь і досі і пливтиме, доки не зімліють йому м’язи — отоді він і піде на дно, тобто потрапить у зелене царство, в яке повільно опускатиметься, широко розплющивши очі.

— Колись він пошкодує, — мовила смутно Сиротюкова сестра, — але буде пізно.

Сказала цю загадкову фразу незвідь-чому; може, сама шкодувала, що не така, як Сиротюкова жінка, що не зуміла втримати свого бельбеса у шорах, вона ж самотня, втомлена й тиха, вона не вміє боротися за своє щастя, а також пливе, куди несе її житейська течія.

Мій брат умів жаліти людей, але з жінками у нього виходило гірше. Коли жалів дівчину чи жінку, то в неї закохувався. Саме в цьому й полягав хитро замислений Сиротюковий план — він знав мого брата надто добре. Отож і влаштував цю зустріч, твердо переконаний, що мій брат напевне потрапить у мережу. Спонука цього була проста: найзаповітнішим Сиротюковим бажанням було оселитися з братом десь побіч.

Ми вийшли з метро, і сніг ударив нам в обличчя. Кілька людей, що ми їх зупинили, щоб розпитати дорогу, щось буркнули невиразне й пройшли, не зупиняючись.

— Нелюб’язні люди в Києві, — сказав брат.

— Це нетутешні, — відповів я. — Хіба ти не побачив, що в них розкосі очі?

Розкосі очі були у нас у всіх, бо сніг ліпив просто в обличчя. Ми всі в цей мент ставали нетутешні, бо найліпше, що можна було придумати тутешнім, — це не тягтися в таку погоду вулицями, а сидіти вдома.

— І то правда, — сказав брат і розсміявся.

Тоді ми й побачили стовпа. А може, й не стовпа, а щось чорне й нерушне. Воно стояло, обліплене зусібіч снігом, біля правої ноги сперлась об сніг палиця, а біля лівої стояла ще, здається, післявоєнна фанерна валіза.

— Чи виздихали ті таксі! — сказало нам те чорне.

— Святкують Новий рік, — відповів брат.

В чорного шкварчала в роті цигарка.

— Півгодини чекаю, — сказало воно, жуючи цигарку, як цукерку. — А вам куди?

Ми сказали. Чорне й нерушне виплюнуло недопалка і присвиснуло.

— Таксі туди навряд чи поїде, — сказало.

По тому зворухнулося. Зняло з голови шапку й обтрусило її об полу. Натягло назад на голову і стало ще чудніше: все засніжене, а шапка чорна.

— Таки виздихали ці таксі, — сказало воно. — Вам простіше. Сідайте оно туди, —