Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Засміялося, і від того сміху струсився в нього із щік, брів, повік сніг, і ми побачили класичне запорозьке обличчя з класичними запорозькими вусами.

— Оце вже тутешній, — сказав я, вскакуючи в автобуса. — Чув, як розтлумачив?

Розтлумачило нам дорогу чорне й нерушне й справді толково. Автобусик викинув нас десь серед поля, через яке вилася рівна стрічка асфальту, по якому ганяли кучеряві вихори. З лівої руки миготіли вогнями новочасні коробки, згруджені у масиви, але до кожного масиву було досить далеко. Вогні миготіли з правої руки, з лівої, попереду й там, звідки ми приїхали, — відстань до кожного була майже однакова.

— Що робитимемо? — спитав брат, наставляючи коміра.

— Закуримо, — сказав із героїчними нотками в голосі я. — І сподіватимемося, що когось на наш вогник нанесе.

Вітер задував у кожну шпару нашої благенької міської одежі, розжарював біля наших носів вогники сигарет, ми пританцьовували, а руки позаховували в рукави; поступово й синіти почали, бо перед нами вільно лежали всі чотири сторони світу — стояли якраз посередині. Вітер приніс нам не меншого дивака, ніж ми, — це був велосипедист у брезентовій куртці, затягнутий у капюшона так, що обличчя тільки й прозирало, як у ескімоса. Велосипедист на наше прохання зупинився, пильно вислухав нас, бо вуха мав затулені, тоді обібрав із вусів паморозь і попросив у нас закурити. Ми запалити йому дали, велосипедист, не скидаючи рукавиць, запалив сигарету і почав умощуватися на велосипеда.

— То в який бік нам іти? — гукнув брат.

— Здається, туди, — махнув рукою велосипедист, і вітер його нагло нам з-перед віч забрав.

Шуміла хурделиця й засипала нас снігом, і крізь той шум прорізався десь у нас за спиною тоненький тремтливий голосок:

— І зовсім неправильно він вам показав, — мовив голосок. — І зовсім не треба вам у той бік, а треба вам у тамтой бік.

Маленька, замотана у величезну хустку бабуся стояла, як антропоморфований образ Зими чи Сніговиці, впиралася на костура і показувала кудись скарюченим чорним пальчиком: хтозна-звідки взялася, ніби й справді приніс її вітер.

Мені стало весело, бо наша мандрівка починала набирати казково-пригодницьких форм. Всі оті постаті — чорне й незрушне зі своїм безнадійним очікуванням таксі, новорічний велосипедист, який вибрав не зовсім підходящий вид транспорту в таку негоду, оця бабця з її солодкою люб’язністю і, нарешті, Ніч, бо ми й не помітили, як пропав зимовий вечірній сутінок, — і справді ніби вийшли з якоїсь химерної, ніби й гротескної казки. Метилялися довкола нас вихруваті хвости, бабусенька щось оповідала нам, все ще тримаючи простягненого скоцюрбленого пальчика, але вітер розривав той кволий писклявий голосок, і ми майже нічого не допетрали з тих пояснень, хіба те, що йти нам через поле по стежечці, а відстань до тих будинків, яких мали дістатися, невелика, кілометрів зо три.

— Ви її послухайте, то вона вам розкаже, — пролунав за нашими спинами густий, пропитий і прокурений бас. — Закурити дасте?

Ми крутнулися на підборах: перед нами стояв дід у два обхвати, з вусами і підвусниками, його забите снігом обличчя було таке червоне, ніби розпечений казан, і навіть сніг не міг потемнити його чавунного жару. Дід узяв сигарету й притулився до мого недопалка, пахнув мені в обличчя димом, а тоді крякнув.

— Ви цю стару не слухайте, — сказав ніби з бочки, — бо це моя жінка. Туди не три кілометри, а рівно й окончательно чотири, як колись казали, з гаком.

— Три, три! — стукнула костурцем об дорогу стара. — Я сказала три, значить, три. Це він всіда, коли я кажу, то він всіда каже, що не так. Це він всіда!

— Чотири з гаком, а може, й усі п’ять, — пахнув димом дід. — А вам туди чого в таку погоду?

— В гості ідемо, — сказав брат.

— А ми з гостей. Чорті його зна, як тепер і додому дістатися.

— Ви цього старого дурня не слухайте, — пропищала бабуся. — Туди три кілометри.

— А йти отако? — спитав брат.

— Чотири з гаком, а може, й п’ять, — видихнув димом дід. — А це у вас там родичі?

— Родичі, — сказав брат і раптом ступнув на майже заметену стежку, на яку нас спрямували старі.

— Три, три кілометри, старий дурню! — вискнув за спиною тонкий голосок, а коли я повернувся вже на стежці, то не побачив ані дороги, ані старих — вітер їх забрав.

Вітер куйовдив снігові замети, забивав нам роти холодними крижаними кляпами, свистів у дротах, простягнутих уздовж стежки, по якій ми йшли, мчався по голому просторі, і мені знову стало весело від усього цього, бо де б я міг пережити подібне у своїй «норі», адже пережите, навіть маленьке власне, куди більше залишає враження від пережитого великого, але чужого. Пережите велике, але чуже, думав я, всміхаючись на обидві щоки, — це тінь, чи гра тіней, як у кіно: закінчився сеанс — і його нема, а пережите власне, хай і маленьке, навіки залишає в душі карб.

— А коли не в той бік ідемо? — повернувся до мене брат.

— Значить, не дочекається нас сьогодні твій Сиротюк.

— А й то правда, — мовив легковажно брат, і ми почали брьохатися у снігу, намагаючись не згубити з-під ніг стежки.

Попереду щось замаячіло: дерева чи гора — щось кругле й лахмате. Ми подибали, вряди-годи зриваючись зі стежки туди, і ось уперше за час нашої мандрівки я здригнувся: з-між дерев виразно проступили хрести.

— Чи не тут твої Біличі? — гукнув мені брат, показуючи зуби.