Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

голову їй на плече. А Ной здогадався взяти свою камеру й зняти їх на плівку, всіх чотирьох протягом більшої частини тих двох діб, він ходив туди-сюди поміж їхніми обличчями та чорно-білими зображеннями на телеекрані, де миготіли обличчя Волтера Кронкайта, Джонсона та Жаклін Кеннеді в літаку, віце-президента приводили до присяги новим президентом, Джек Рубі стріляв у Освальда в коридорі поліцейського відділку в Далласі, син Джона Кеннеді віддає честь труні з тілом його батька, кінь без вершника в день похорон – всі ці масові заходи мінялися місцем з чотирма людьми на дивані: похмурим Деном Шнайдерманом, його прийомним сином зі спустошеним поглядом порожніх очей, та двома заплаканими жінками, що спостерігали ці події на екрані, все це, звісно, в повній тиші, бо камера звук не записувала, величезна маса відзнятого матеріалу, годин на десять-дванадцять, нестерпної довжини, який ніхто б не спромігся висидіти від початку й до кінця, але потім Ной взяв бобіни з фільмом до Нью-Йорку, знайшов собі у поміч професійного монтажера, і урізав той фільм до двадцяти семи хвилин. Результат був потрясаючий, сказав Фергюсон, національна катастрофа, відображена на обличчях чотирьох людей та на екрані телевізора, який вони дивилися, реальний фільм, знятий шістнадцятирічним хлопцем, фільм, який став не лише історичним документом, а й художнім твором; то був, як висловився Фергюсон, коли йому хотілося позначити те, що йому сподобалося, «шедевр».

Історій про Ноя було багато, але були також історії й про Емі та Джима, про його матір та діда з бабусею, про Арні Фрезера та про те, як вони колись мало не попалися на пункті оплати проїзду по шосе в Нью-Джерсі, про Дану Розенблюм та її родину, про його розмови з містером Розенблюмом, а також про його дружбу з Майком Лебом, приятелем Емі, потім колишнім приятелем, потім приятелем, поновленим в правах, який не лише знав, хто така Емма Голдман, і читав її автобіографію «Моє життя», а ще й був єдиною людиною в школі, яка прочитала оповідання Олександра Беркмана «Тюремні мемуари анархіста». Кремезний Майк Леб, майбутній антирадянський марксист-радикал, вірив у рух, в організацію, в масову дію і тому несхвально ставився до того інтересу, який Фергюсон проявляв до Торо, бо йшлося про індивідуаліста, про совісного самітника, який керувався моральними принципами, але не мав теоретичного підґрунтя для атаки на Систему, для трансформації суспільства згори донизу, так, Торо – чудовий письменник, але такий затиснутий і манірний, такий боязкий перед жінками, що, можливо, так і помер незайманим (Селія, якій на той час було чотирнадцять, зневажливо пирхнула, коли Фергюсон промовив ці слова), і навіть попри те, що його ідею громадянської непокори підхопили такі діячі руху за громадянські права, як Ганді, Кінг та інші, пасивного спротиву було недостатньо, бо рано чи пізно все одно дійде до збройної боротьби, і саме тому Майк віддавав перевагу Малкольму Ексу, а не Мартіну Лютеру Кінгу, і причепив на стіні своєї спальні портрет Мао Цзедуна.

«Ні», відповів Фергюсон, коли батьки Арті спитали його, чи поділяв він погляди свого приятеля, але саме це й робило їхні розмови повчальними, додав він, бо кожного разу, коли Майк сперечався з ним, йому доводилося добряче думати над тим, у що він вірив сам, та й хіба ж можна чому-небудь навчитися, якщо розмовляти лише з тими людьми, які думають точнісінько так само, як і ти?

А найулюбленішою його темою була місіс Монро, єдина людина, котра значно полегшувала йому життя як старшокласнику, він вважав, що йому страшенно поталанило, що вона була його вчителькою англійської мови й літератури в молодших і старших класах, молода й жвава Евеліна Монро, їй було лише двадцять вісім, коли Фергюсон став навчатися в її класі, вона стала дієвим антидотом від нецікавої, реакційної та антимодерністської місіс Болдвін, її дівоче прізвище було Ферранте, італійка з Бронкса, яка поїхала навчатися до Вассарського коледжу на повну стипендію, колись вона була замужем за джазовим саксофоністом Боббі Монро, завсідником світських тусовок, другом музикантів, художників, акторів та поетів. Місіс Монро була найшикарнішою вчителькою, яка коли-небудь ощасливила своєю присутністю стіни Колумбійської середньої школи, і від інших вчителів, які бували у Фергюсона, її відрізняло те, що вона ставилася до своїх учнів як до цілковито сформованих незалежних індивідів, молодих дорослих, а не великих дітей, і це справляло на всіх них вкрай позитивний психологічний ефект, вони почувалися задоволеними самі собою, сидячи в її класі й слухаючи її розповіді про книги, які вона задала їм читати, про містера Джойса, про містера Шекспіра, містера Мелвіла, міс Дікінсон, містера Еліота, міс Еліот, міс Вортон, містера Фітцджеральда, місс Кесер та про всіх решту, і не було жодного учня за ті два роки, що Фергюсон навчався в її класі, який би не обожнював місіс Монро, а найбільше обожнював її Фергюсон, який показав їй кожен з тих творів, що він написав їх у старших класах середньої школи, і навіть ті, що він написав протягом останнього року, хоча вона у них вже не викладала. Ні, він не вважав її знавцем кращим за дядька Дона чи тітку Мілдред, але відчував, що з ним вона була відвертішою й чеснішою, аніж вони, більш детальною в своїй критиці і водночас – більш надихаючою, неначе було само собою зрозумілим те, що він народився займатися саме цим, і жодний інший варіант видавався неможливим.

Над дошкою в класі місіс Монро завжди виднівся напис, рядок з американського поета Кеннета Рексрота, який вона виписала літерами достатньо великими, щоби їх можна було бачити і з задніх парт, а через те, що Фергюсон часто під час уроку ловив себе на тому, що дивиться на той рядок, він згодом підрахував, що за роки, які він провчився в її класі, він, напевне, прочитав його кілька тисяч разів: «Від руйнації світу існує лише один спосіб захисту: творчий акт».

Місіс Федерман сказала: «Кожній молодій людині потрібна своя місіс Монро, Арчі, але не кожній молодій людині вона дістається».

«Яка лячна ідея», подумав Фергюсон. «Не знаю, що б я без місіс Монро робив».

Нью-Йорк і далі вабив його, і Фергюсон продовжував їздити туди якомога частіше у свої вільні суботи, інколи сам, інколи – з Даною Розенблюм, інколи з Емі, інколи – з Емі та Майком Лебом, а інколи – з усіма трьома, де він (і вони) зустрічалися з Ноєм на ті вихідні, коли молодий Гручо влаштовувався в кварталі Віллидж зі своїм батьком та Мілдред, або просто зі своїм батьком, якщо траплялося