Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

наче виконавець перед виступом, і на отих двадцяти вечерях, на яких він побував у цій сім’ї в інтервалі між смертю Арті та закінченням середньої школи, Фергюсон говорив про багато речей, включно з тими пертурбаціями, що сталися в його родині (розлучення батьків, друге заміжжя матері, стримані стосунки з батьком), з курйозним досвідом набуття нових родичів, і не лише вітчима та його двох дітей, а й Денового брата Гіла, ерудита й симпатягу, який цікавився його письменницькими амбіціями («Маєш навчитися всьому, що зможеш, Арчі», сказав якось він, «а опісля все забути, а те, що забути не зможеш, стане основою твоєї творчості»), похмурої дружини Гіла Анни та його гладких і бундючних доньок, Маргарет і Елли, а також вередливого старого батька Дена, який жив у кімнаті на третьому поверсі будинку для пристарілих в районі Вашингтон-Хайтс і був або схибленим, або на ранній стадії старечої деменції (але все одно час від часу видавав незабутні перли отим своїм голосом, схожим на голос актора Зіга Румана, відомого своїми ролями помпезних лиходіїв: «А тепер всі заткніться, щоби я зміг посцяти!»). Фергюсон казав Федерманам, що одним з найкращих результатів нового заміжжя його матері стало те, що завдяки непояснимому повороту долі, яка пов’язує між собою багато родин та дотичних генеалогічних гілок, його найліпший приятель та названий кузен Ной Маркс породичався з його новою зведеною сестрою Емі та зведеним братом Джимом (які колись вже мали статус родичів Фергюсона, але потім втратили його), і від цього факту в нього паморочилося в голові кожного разу, коли він про нього задумувався – Ной та Емі поєднані з ним в одному й тому ж самому змішаному племені! І як же ж приємно було бачити, що Ден Шнайдерман чудово ладив з Дональдом Марксом, чого не можна було сказати свого часу про батька Фергюсона, який недолюблював дядька Дона і колись обізвав його пихатим чмом, себто, на думку Фергюсона, загальна ситуація в сім’ї покращилася, хоча стосунки його матері зі своєю сестрою ліпшими не стали й не стануть ніколи, але, принаймні, стало можливим сідати за один стіл разом з Марксами і при цьому не відчувати бажання заверещати або витягнути пістоля й когось встрелити.

Він казав Федерманам речі, які ще не казав ніколи й нікому, і це робило його іншою людиною в їхній присутності, людиною відвертішою й цікавішою, аніж вдома або в школі, людиною, здатною розсмішити інших, і, мабуть, це було іще одною причиною, чому він продовжував ходити туди, бо знав, що батьки Арті охоче слухатимуть його розповіді, наприклад, кумедні анекдоти про Ноя, якого він не втомлювався згадувати в кожній розмові, його стійкого супутника життєвими хащами, якому призначили повну стипендію в школі Філдстон в Рівердейлі, одній з найкращих приватних шкіл міста, високого Ноя, вже без коригувальних пластинок на зубах, який знайшов-таки собі подругу і ставив у школі п’єси, здебільшого сучасні типу «Стільці» та «Лиса співачка» Ежена Йонеско, а також давніші на кшталт «Білого диявола» Джона Вебстера (кров лилася рікою!), і знімав короткометражні фільми своєю восьмиміліметровою камерою фірми «Bell & Howell». І досі будучи найхитромудрішим «саботажником» у світі, він супроводжував Фергюсона під час його другої зустрічі з батьком в травні 1964 року, але цього разу не до дешевого ресторану, а до овіяного жахом заміського клубу «Блакитна долина» – це запрошення Фергюсон поспішно прийняв, наполігши включити Ноя в число учасників заходу. Він сподівався, що батько відмовиться, але той, як це не дивно, погодився на таку вимогу, тож король домашнього причандалля вирушив одного недільного дня з двома хлопцями пообідати в клубі, а Ной, будучи у курсі всіх суперечностей поміж Фергюсоном та його батьком і знаючи, наскільки його приятель гидує цим клубом, навмисне, щоби продемонструвати й свою відразу до того закладу та до всього, що було з ним пов’язане, вдягнув з цього приводу картатого шотландського берета з білим помпончиком на маківці. То був такий неоковирний та великий головний убір, що Фергюсон з батьком мимовільно розсміялися, побачивши його, розсміялися в унісон, мабуть, вперше років за десять, але Ной зберіг при цьому смертельно серйозний вираз обличчя, не посміхнувшись навіть куточком рота (від чого кумедна ситуація стала іще кумеднішою), а потім, коли вони йшли ігровим полем, пояснив, іще більше розвеселивши своїх супутників, що він вперше в житті приїхав до гольф-клубу і тому хотів би виглядати «як годиться», оскільки гольф – це шотландська гра і тому всі гравці в гольф «мушуть винаряджатися» (так і сказав – «мушуть винаряджатися») в шотландські капелюхи. Так, мабуть, Ноя трохи «понесло» коли вони приїхали до клубу, можливо тому, що йому було некомфортно опинитися в одній компанії з тими, кого він називав «непристойно багатими», чи може він просто хотів продемонструвати свою солідарність з Фергюсоном, висловлюючи вголос те, що сам Фергюсон ніколи б не насмілився сказати, бо коли гладенький чоловік, чимчикуючи повз них, тицьнув пальцем на шотландський берет і вигукнув «Гарний капелюх!», Ной відповів йому (з величезною, немов приклеєною, посмішкою на обличчі): «Дякую, пузанько!» Але Фергюсонів батько йшов ярдів зо п’ять попереду, не почув цієї образи, і таким чином хлопці уникнули прочухана, якого б він їм влаштував, якби почув, і Фергюсону на цей раз вдалося провести день в «Блакитній долині», жодного разу не відчувши бажання якомога швидше вшитися звідти геть.

Це була одна з граней Ноя, сказав Фергюсон батькам Арті – блазнюватий agent provocateur, пустотливий клоун, але в глибині людина вдумлива й серйозна, і найкраще це довела його поведінка в той уїк-енд, коли застрелили Кеннеді. Чисто випадково Ноя запросили до Нью-Джерсі провести пару днів у компанії з Фергюсоном та Емі в їхньому новому будинку на Вудхол-кресент. План полягав у тім, щоби зняти фільм його восьмиміліметровою камерою, таку собі німу екранізацію оповідання Фергюсона під назвою «Що сталося?», в якому йшлося про хлопця, котрий тікає з дому, а повернувшись, виявляє, що батьків вдома немає. Того хлопця мав грати Ной, а Емі з Фергюсоном – його батьків. Та у п’ятницю двадцять другого листопада, за кілька годин до того, як Ной мав вирушити автобусом з Нью-Йоркської автостанції «Портове управління», в Далласі застрелили Кеннеді. Було б цілком доречно скасувати поїздку, але Ной не захотів і зателефонував, аби його зустріли, як і було домовлено, на автостанції «Ірвінгтон». Цілий уїк-енд вони дивилися телевізор, Фергюсон з вітчимом сидячи на одному кінці довгого дивану у вітальні, а Емі з мачухою – скрутившись калачиком на другому кінці, Роза обнявши Емі, а Емі – поклавши