Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Вони з Арті товаришували лише один місяць. Достатньо довго, щоби стати двійнятами А. Ф., достатньо довго, аби відчути, що між ними народжується те, чому судилося стати тривалою й міцною дружбою, але недостатньо довго, щоби хтось із них став частиною родини одного із них. На похоронах свого друга Фергюсон навіть не глянув у бік Ральфа та Ширлі Федерман. Він навіть не знав, як їх звуть, але вони знали про нього багато завдяки тим листам, що їх надсилав додому син з табору «Парадиз». І ці листи зіграли свою важливу роль. Сором’язливий і небагатослівний Арті повідав їм у тих листах про свого нового чудесного друга, і тому його батьки були впевнені в чудесності Фергюсона навіть до того, як познайомилися з ним. А потім Арті помер, і три дні потому чудесний друг з’явився на похоронах – не вилита копія їхнього сина, але хлопець дуже на нього схожий, високий та сильний, з таким самим тілом юного атлета, таким самим єврейським походженням, такими ж самими хорошими оцінками в школі, і те, що в той момент, коли вони втратили свого сина, в їхньому житті з’явився саме той хлопець, якого він називав своїм братом, справило, напевне, на батьків Арті потужний ефект, міркував собі Фергюсон, лячний і надприродний ефект, неначе їхній померлий хлопець перехитрив богів і послав їм тимчасово замість себе іншого хлопця, щоби той його підмінив, такого собі підкидька зі світу живих замість померлого, і батьки Арті, підтримуючи контакт з Фергюсоном, немовби мали змогу спостерігати, що відбувалося б з їхнім сином, якби він поволі виростав до п’ятнадцятирічного хлопця з чотирнадцятирічного, до шістнадцятирічного з п’ятнадцятирічного, до сімнадцятирічного з шістнадцятирічного, і до вісімнадцятирічного з сімнадцятирічного. То було щось на кшталт вистави, свого роду демонстрації, збагнув Фергюсон, тому кожного разу, коли він прибував до Нью-Рошель на чергову недільну вечерю, йому доводилося брати на себе важкий клопіт: вдавати з себе самого себе, втілюючи свій образ якомога повніше й правдивіше, бо всі вони знали, що грають в гру, навіть якщо цього не усвідомлювали, бо Арчі ніколи б не став Арті – і не лише тому, що він цього не хотів, а й тому, що живі ніколи не зможуть замінити мертвих.

Федермани були хорошими людьми, добросердими людьми, людьми простими й непримітними, і мешкали вони в маленькому білому будиночку на обсадженій деревами вулиці з такими ж самими білими будиночками, де жили такі ж самі роботящі представники середнього класу родинами з двома-трьома дітьми та одним або двома авто в білому дерев’яному гаражі. Ральф Федерман був високим худорлявим чоловіком віком під п’ятдесят років, який вивчився на фармацевта й мав найменшу з усіх трьох аптек на головній вулиці торгового району міста Нью-Рошель. Ширлі Федерман, також висока, але аж ніяк не худорлява, була на кілька років молодшою за свого чоловіка. Випускниця Хантерівського коледжу, вона працювала на півставки в місцевій бібліотеці, агітувала за кандидатів від демократичної партії на виборах у штаті та під час загальнонаціональних виборів, і полюбляла бродвейські мюзикли. Вони удвох ставилися до Фергюсона з тихою повагою, мабуть, трохи здивовані й водночас вдячні йому за те, що він, вірний пам’яті їхнього сина, відгукувався на їхні запрошення, а через те, що їм не хотілося втрачати його, вони під час вечері зазвичай розслаблялися й здебільшого віддавали Фергюсону ініціативу у веденні розмови. Що ж до Селії, то вона рідко коли вставляла своє слово в розмову, але слухала його, слухала іще уважніше, аніж її батьки, і Фергюсон, дивлячись, як вона з сором’язливого й убитого горем дитинчати виросла в самовпевнену дівчину шістнадцяти років, раптом збагнув, що саме вона була причиною того, що він продовжував приходити туди, бо те, що Селія була надзвичайно розумною, було ясно йому завжди, а тепер вона ще й ставала гарненькою, тендітною, схожою на лебедя, то була довгорука й довгонога краса, і навіть якщо Селія й була іще замолодою для нього, через рік-два ситуація зміниться, і в глибокому й недоступному закутку Фергюсонового мозку почала формуватися думка про те, що йому судилося одружитися з Селією Федерман, що сюжетна лінія його життя вимагала, аби він оженився на ній, щоби звести нанівець несправедливість дочасної смерті її брата.

Було важливо, щоб він говорив, а не просто сидів, ввічливо підтримуючи розмову, говорив по-справжньому, розповідаючи Федерманам все, що можна, про себе, щоби вони почали розуміти, хто він такий, і після кількох перших візитів Фергюсон займався цим все більше й більше – розповідав їм про себе та те, що з ним відбувалося, бо на той час тема Арті вже вичерпалася, бо було б надто жорстоко й негарно повертатися до неї знову й знову, бо Фергюсон на власні очі бачив, як протягом дев’яти місяців волосся містера Федермана з темного стало мішаниною каштанового та сивого, потім – в основному сивого, а опісля – геть білого, як сильно схуднув за цей час батько Арті, а мати навпаки – продовжувала набирати вагу: десять фунтів на жовтень 1961-го, іще п’ятнадцять фунтів на березень 1962-го, іще двадцять фунтів на вересень того ж року. Їхні тіла розповідали Фергюсону про те, що відбувалося в їхніх душах: вони не забували про смерть Арті, вони нею жили, тому вже не треба було обговорювати досягнення їхнього сина, коли він грав у бейсбол в дитячій лізі, вже не треба було згадувати знову й знову про гарні оцінки Арті з математики та інших точних наук, і тому Фергюсон розробив нову стратегію поведінки на цих вечерях: виштовхати Арті з кімнати й змусити його батьків думати про щось інше.

Ані слова про те, що з-за їхнього сина він кинув бейсбол, ані слова про хтиві думки стосовно Емі Шнайдерман, ані слова про інтимні стосунки з Даною Розенблюм, ані слова про те, як він напився з приятелем Емі, Майком Лебом, так, що заблював свої штани та черевики, але, приховуючи ці таємниці та нерозсудливі вчинки, Фергюсон, з іншого боку, поставив собі завдання не цензурувати самого себе – важке завдання для такого стриманого й потайливого хлопця, як він, але він навмисне налаштовував себе бути чесними по відношенню до Федерманів, налаштовував