Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

«Ну от, ще трошки, і я тут приживуся!» — подумав із неспокоєм Кукутіс.

Узяв зі столика між кріслами свою склянку, зробив ковток «Женевру», глянув на задрімалого в сусідньому кріслі Шарля.

Через годину, коли поліна догоріли, донька Шарля допомогла Кукутісу дострибати на одній нозі до гостьової кімнати. Добре, що вона виявилася поруч, також на першому поверсі.

І лежав Кукутіс у ліжку, м’якому і теплому. У тиші та темряві, яку намагалося порушити світло вуличного ліхтаря, намагалося, але не могло проникнути крізь важку завісу. Лежав і нічого не робив, а тільки слухав. Навіть не думав. Так минули дві чи три години. Сон не приходив, очі не бажали заплющуватися. Навпаки, стали раптом наростати всередині якісь неспокій і роздратування. І раптом вибухнула ця напруга різким болем у серці — ніколи раніше не переживав Кукутіс такого болю. Схопився за серце рукою, накрив його долонею, притиснув долоню до грудей, немов спробував зі свого серця цей біль витиснути, як повітря з м’яча. Але біль, що став відчайдушним, тривав і явно не збирався втихомирюватись. Якби це був біль Кукутіса, він би вже помер. Але це був не його біль, це був біль іншої людини, литовця, котрий потрапив у біду десь зовсім поруч. Далекий біль так не «ріже». А цей біль і «різав», і кликав.

Насилу підвівся Кукутіс на ліжку. Опустив ліву ногу на підлогу. Погладив праву кульшу долонею. Права кульша відпочила від дерев’яної ноги й уже не була такою натертою та мозолястою, як два дні тому.

— Треба йти! — Кукутіс зітхнув і не зрушив з місця. — Треба йти, але хіба я можу будити господаря посеред ночі? Він і так для мене багато зробив! І життя мені врятував, і ногу полагодив. Зачекаю до ранку!

Знову ліг Кукутіс на спину під ковдру. Біль, втомившись звертати на себе увагу Кукутіса, став потихеньку відпускати.

Розділ 114. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

На щастя, день дощу в Пієнаґалісі не перетворився на сезон дощів. Уже на ранок небо очистилося, але вода, якою небо щедро поділилося із землею напередодні, не поспішала просочуватися вниз, назустріч підземним водам, які живлять колодязі, свердловини та річки.

Вітас прокинувся в доброму гуморі. Зварив каву і приніс горнятко Ренаті, котра все ще ніжилася в ліжку.

— Ти знаєш, так спокійно на душі, коли знаєш, що нікого, крім нас, тут зараз немає! — промовив він.

— Ти про Владаса? — Рената всміхнулася. — Так, іще години три його не буде, тож насолоджуйся! Ти бачив, яке сонце? — вона визирнула у вікно. — Може, до обіду і калюжі висохнуть?

Поки Вітас сидів за комп’ютером, Рената навідала половину дідуся Йонаса. Перевірила спальню. Поправила дві подушки на ліжку. У вітальні присіла за маленький столик біля вікна. Шкода, що це вікно разом із видом у двір не можна перенести на їхню половину. І будинок переставити так, щоб їхні вікна виходили на подвір’я, також не можна. А тут, у цьому вікні, сонце відбивалося в дрібних плямах води на чорно-коричневій землі. Подекуди, якщо придивитися, можна було побачити торішню траву, вона, як мокре сіно, мала брудно-жовтий колір, і навіть не вірилося, що в найближчі тижні вона оживе та позеленіє. Не ця, висхла, вимерзла і вимочена холодною вільгістю та дощем, а нова, яка виштовхне стару мертву траву з коріння і займе її місце під сонцем. Аби лиш сонце продовжувало світити.

У картину двору, обрамлену віконною рамою, в’їхав жовтий «смарт». В’їхав і зупинився, не доїжджаючи два метри до червоного «фіата». Віола вибралася з машини й, уважно дивлячись під ноги, попрямувала до будинку.

Рената схопилася. Зайшла на свою половину.

— Вона без Владаса приїхала! — повідомила дівчина Вітасу.

У двері постукали.

— А де наш захисник тварин? — передусім спитав Вітас, поки гостя роззувалася.

— Я його двома залишила. Він же зовсім хворий! — спокійно відповіла вона.

Вітас і Рената перезирнулися. Господиня не змогла стримати усмішку, але Віола цього не помітила.

Після від’їзду останнього клієнта перукарка відмовилася від спільної вечері та поквапилася додому.

— Як до хворої дитини, — провівши поглядом жовтий «смарт», що від’їжджав із двору, сказала Рената.

Ще два дні приїжджала Віола сама й одразу ж після роботи поспішала додому в Анікщяй. Тільки раз Вітас спитав її: «Як там хворий?», і вона відповіла: «Набагато краще!» Може, саме через це єдине запитання наступного дня Віола приїхала разом із Владасом.

На небі знову сяяло сонце, але жодних зусиль висушити калюжі, що залишилися після останнього дощу, воно не докладало. Земля під ногами чавкотіла і хлюпала. Поля навколо будинку також почорніли, хоча сніг і намагався там триматися до останнього.

Владас, вибравшись із машини, кивнув Вітасу, котрий стояв на порозі будинку, й одразу ж пірнув у намет. Вітас скептично глянув на Ґуґласа, чия морда стирчала з будки.

— Бачиш, уже й Ґуґлас його за свого приймає, — прошепотів невдоволено.

— Коли перший замовник? — спитала Віола.

— Сьогодні нікого, — Вітас засмучено розвів руками. — Були два, але попросили перенести на інший день. Тож відпочиваємо!

З намету вибрався перевзутий у важкі похідні черевики Владас. Також піднявся на поріг.

— Ти питала? — обернувся він до Віоли.

— А, ні! Забула! — вона винувато всміхнулася захиснику тварин і тут же обернулася до Вітаса. — Ти ж не проти, якщо ми зробимо кілька фотографій Владаса біля намету? Йому для грантодавців треба!

— І це вже все! Я за речами приїхав! — додав Владас.

Вітас пожвавився.

— Гаразд! — кивнув він.

— Якщо можна, то з тобою разом, такий, знаєш, громадський «екшн»!

— Який «екшн»? — перепитав Вітас.

— Ну типу ти йдеш до салону, а він тобі із плакатом в руках не дає пройти, дорогу перегороджує?

Вітас важко зітхнув.

— Ну це швидко, — додала Віола. — Я на камері спортивний режим поставлю!

— Гаразд! А коли?

— Краще зараз, поки хороше світло!

Владас збагнув, що Вітас згоден, і знову пірнув у намет. Вибравшись звідти в зім’ятому, брудному одязі, в синьому китайському дощовику, занадто короткому, щоб називатися плащем, і занадто довгому, щоб його вважали