Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— Але чого ж він не звернувся до мене? — здивувався містер Ван-Тоск.

— Він звертався, — відказав Нед. — Ви відповіли йому: «Ні». — Всі сиділи, ані ворухнувшись. — Ви білий чоловік, — лагідно сказав Нед. — Бобо — чорний хлопець.

— Тоді чому він не вдався до мене? — озвався дідусь. — Чому він не повернувся туди, звідки йому й не треба було виїздити, а пішов красти коні?

— А що б ви зробили, якби він захеканий приїхав до вас із Мемфіса й сказав: «Не питайте мене нічого, тільки дайте сотню з гаком доларів і я поїду назад до Мемфіса, й від першої ж суботи почну сплачувати вам борг?

— Він міг би сказати мені причину, — промовив дідусь. — Адже я теж Маккаслін.

— Але ви й білий, — зауважив Нед.

— Кажи далі, — мовив дідусь.

Отож Бобо побачив, що п’ятнадцять доларів, в яких він думав знайти порятунок, насправді тільки призвели його до руїни. Тепер, як свідчив Нед, демон Бобо й зовсім не давав йому вільної хвилини. Може, той білий почав боятись, що таке розплачування по краплині, по кілька доларів за раз, розтягнеться хтозна на який час; або, може, він того стерігся, щоб Бобо з переляку й розпачу, — та ще з уродженої негритянської нездалості, як казав той білий, — не скоїв якоїсь дурниці чи й злочину, що підірвало б геть усе. В усякому разі, саме тоді він, той білий, почав намовляти Бобо одним заходом збутись усього — і боргу, й кредитора, й клопоту. Попервах він мав на думці, щоб Бобо підчистив комору містера Ван-Тоска, щоб він навантажив на воза, бричку чи що там буде скільки мога сідел, гнуздечок та упряжі і дав драла; Бобо, звичайно, запідозрять одразу, але білий тим часом буде вже в безпеці; і коли Бобо виявиться досить спритним — на що навіть у нього мусить вистачити клепки, — то він матиме перед собою цілі Сполучені Штати, щоб напитати десь роботи. Проте (казав Нед) навіть білий облишив цей замір: він то мав би на світанку цілого воза чи бричку, навантажену упряжжю, хоч і без коня, але він потребував би ще багато днів, щоб усе те одно по одному збути.

Тоді спав їм на думку кінь: якби замість тої купи роз’єднаних шкуратків на бричці чи возі та була одна цілість, що її можна б продати за гурт, а коли білий діятиме досить спритно і не дорожитиметься, то й без загайки. Отож саме білий, а не Бобо, вірив, що Бобо збирається вкрасти для нього коня. Тільки ж Бобо знав, що як він не вкраде коня, з наступним понеділком прийде йому кінець — і роботі, й волі, й усьому (криза сягла вершини в минулу суботу, якраз того дня, коли Бун і я — і Нед — виїхали автомобілем із Джефферсона). О тій порі коня містера Ван-Тоска так легко було вкрасти, наче все зумисне хтось підладив, тим-то й криза стала така пекуча. Йдеться, ясна річ, про Вихра (тобто Гнідаша), котрий тоді перебував на відстані менш як півмилі в стайні, де тримали коней на продаж. Бобо, що всі знали, був конюхом у містера Ван-Тоска (до тієї стайні сам Бобо якраз і одвів коня), отже, він міг спокійнісінько кожної хвилини піти туди й забрати коня, маючи тільки й клопоту, що накласти на нього повіддя. Саме собою це ще було нічого. Клопіт полягав в іншому — що білий знав усе про коня: що його вирощувано й треновано до перегонів, і що він не хоче бігати, і що, отже, містер Ван-Тоск і містер Клеп, тренер, поганої про нього думки, через що коня й віддано на продаж першому ж покупцеві, який на нього зохотиться; а це означало, що якби Бобо пішов і забрав коня з тієї стайні, ніхто про це, мабуть, і не доповів би містерові Ван-Тоску, хіба що він би сам ненароком запитав; кінець кінцем усе це означало, що до завтрашнього (понеділкового) ранку Бобо мусить на щось наважитись.

Оце така була ситуація, коли Нед у неділю з полудня залишив нас перед будинком міс Реби і звернув на Біл-стріт, де в першому ж потайному шинку знайшов Бобо, що пробував застрашити свою долю пляшкою віскі.

Дідусь мовив:

— Отож це так було. Тепер я починаю розуміти. Негритянська субота, вечір. Бобо вже п’яний, а в тебе язик пересох від самого Джефферсона, і ледве ти добувся до першого шинку… — Тут він урвав себе й мало не скочив: — Стривай. Не так навіть. Бо то ж і не субота. Ви приїхали до Мемфіса в неділю надвечір.

А Нед усе сидів, зовсім непорушно, з порожньою склянкою в руці. Він сказав:

— У нас, чорних, суботній вечір переходить у неділю.

— І далі в понеділковий ранок, — докинув полковник Лінскомб. — Ти просинаєшся в понеділок уранці, голова тріщить з похмілля, сам брудний і в брудній буцегарні, і лежиш, поки прийде котрийсь білий і забере тебе просто на бавовникове поле чи там ще куди й приставить до роботи, не давши тобі часу й поснідати. І тоді цілий день оте все потом виходить із тебе, і хіба аж на заході дня ти відживаєш надією; і так другого дня, і третього, й четвертого, аж поки знов субота, і ти кидаєш плуга чи мотику, й поспішаєш назад, щоб на понеділок уранці знов опинитись у тій самій смердючій буцегарні. Чому ви це робите? Не розумію.

— Ви й не можете зрозуміти, — відказав Нед. — Ви не того кольору. Коли б ви побули чорним один суботній вечір, ви б нізащо в світі не захотіли знову стати білим.

— Ну гаразд, — мовив дідусь. — Кажи далі.

Отож Бобо розповів Недові про свою замороку: менше як за півмилі стоїть кінь, власне, сам проситься, щоб його вкрали; і той білий чоловік знає це й поставив Бобо ультиматум за кілька годин усе зробити…

— Гаразд, — урвав його дідусь. — Але де ж мій автомобіль?

— Ми вже підходимо до нього, — відказав Нед. Вони — він і Бобо — пішли до стайні подивитись на коня. — І тільки-но я побачив його, як одразу пригадався мені той мій мул. — Бобо, як і я, був занадто молодий, щоб того мула пам’ятати; але він, як і я, виріс на легенді про нього. — Отож ми вирішили піти до того білого чоловіка і сказати, що з певної причини Бобо не може вкрасти йому коня зі стайні, як перше думав, і що натомість ми можемо дати йому автомобіля… Але-бо стривайте, — Нед