Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

доїдемо, там уже й десерти перестануть подавати, — сказала вона й заново схрестила руки, нетерпляче поцокуючи язиком: ц-ц-ц. Щоки в неї були бліді від пудри, а вуста (різко обведені у формі лука купідона восковою багряною помадою, яку Еді зазвичай приберігала для церкви) були подібні на жіночі не більше ніж тонкі відкопилені губи старого с’єра д’Ібервіля136 з книжки Гаррієт з історії Міссісіпі. Костюм у неї — прищипнутий у талії, з тричвертковими рукавами — був дуже строгий і також стильний, по-старомодному, костюм, про який Ліббі говорила, що Еді в ньому наче місіс Сімпсон, яка вийшла за Короля Англії137.

Гаррієт, яка розпласталася на нижній сходинці й сердито втупилася в килим, підняла голову й випалила:

— Але ЧОМУ мені не можна з вами?

— Як мінімум тому, — відповіла Еді — дивлячись не на Гаррієт, а кудись їй над головою, — що мені з твоєю матір’ю треба дещо обговорити.

— Я буду сидіти тихо!

— Особисто обговорити. А як максимум, — додала Еді, кидаючи на Гаррієт такий нещадний пронизливий погляд, що дівчину мало б пройняти холодом, — ти не вдягнена відповідно для жодних поїздок. Може, підіймешся нагору у ванну?

— Якщо сходжу у ванну, привезете мені оладок?

— Ой, мамо, — озвалася Шарлотта, кваплячись сходами в невипрасуваній сукні й із досі вологим з ванни волоссям. — Вибач, будь ласка. Я…

— Ой! Та нічого! — відказала Еді, але судячи з голосу, вона мала на увазі дещо інше. Прямо протилежне.

Так вони й пішли. Зовсім образившись, Гаррієт крізь запилюжені органдієві штори спостерігала, як вони від’їжджають.

Еллісон досі була нагорі, спала. Минулого вечора вона повернулася пізно. Якщо не враховувати певних механічних звуків — цокоту годинника, гулу витяжки й жебоніння водяного котла — у будинку панувала тиша, наче в субмарині.

На кухні на стільниці стояла бляшанка солоних крекерів, які придбали до від’їзду Іди й смерті Ліббі. Гаррієт скрутилася в Ідиному кріслі й з’їла декілька. Крісло, якщо заплющити очі й глибоко вдихнути, досі пахнуло Ідою, проте цей дух був ледь вловний і щезав, щойно вона надто силкувалася його затримати. Сьогодні Гаррієт уперше не прокинулася з плачем — чи бажанням поплакати, — відколи покинула табір на озері Селбі, та хоч очі були сухі, а голова ясна, вона непокоїлася; весь будинок затих, ніби в очікуванні якоїсь події.

Гаррієт доїла крекери, обтрусила долоні, після чого — зіп’яв­шись на крісло — стала навшпиньки, щоб вивчити пістолети на верхній полиці збройової шафи. Серед екзотичних азартних пістолів (інкрустованих перлинами «деррінджерів», хвацьких дуелянтських наборів) вона вибрала найбільший і найогидніший — револьвер «Кольт» подвійної дії, найбільше схожий на пістолети, якими послуговуються поліціянти в телевізорі.

Вона зіскочила вниз, зачинила шафку і — обережно, двома руками поклавши пістолет на килим (той виявився важчим, ніж здавався) — чкурнула до книжкової шафи в їдальні по «Енциклопедію Британіку».

 

Зброя. Див. Вогнепальна зброя.

 

Гаррієт понесла том на літеру «В» у вітальню й, розгорнувши, сперла його на пістолет, тоді зі схрещеними ногами сіла на килим і задивилася на діаграму й текст. Від технічного вокабуляру голова йшла обертом; протримавшись із пів години, вона повернулася до полиці по словник, але й він не дуже спростив ситуацію.

Стоячи навкарачки, вона раз по раз поверталася до діаграми. Спускова скоба. Відкидний барабан… але в який бік він відкидається? Пістолет на картинці не збігався з тим, що лежав перед нею: заскочка барабана, складання шарніра барабана, шомпол виштовхувача…

Зненацька щось клацнуло; барабан вислизнув: порожній. Перші набої, якими вона скористалася, не влазили в дірки, і другі також, але в коробочці було намішано декілька інших, які наче гладенько влізли.

Тільки-но вона почала заряджати револьвер, коли почула, як відчинилися вхідні двері й у будинок зайшла мама. Швидко, одним широким рухом Гаррієт заштовхала все під Ідине крісло — пістолети, набої, енциклопедію, все — і підвелася.

— Мені оладок привезли? — гукнула вона.

Мовчання. Гаррієт напружено чекала, роздивляючись килим (на сніданок вона, безперечно, похапцем прийшла б і пішла) і дослухаючись маминих кроків, що ковзали по сходах — а тоді з подивом почула гикливе охання, ніби мама душилася чи плакала.

Гаррієт — зморщивши брови, обхопивши стегна — нерухомо стояла й слухала. Не почувши нічого нового, вона сторожко подалася вперед і зазирнула в коридор, саме тоді, коли двері в материну кімнату прочинилися й одразу замкнулись.

Здавалося, минули цілі віки. Гаррієт придивилася до кутика енциклопедії, обриси якого ледь помітно випиналися під оборкою Ідиного крісла. Перегодя — годинник у коридорі собі далі цокотів, і все одно нічого не ворушилося — вона нахилилася й висмикнула енциклопедію зі схованки, а тоді — на животі, підперши долонями підборіддя — ще раз від початку до кінця прочитала статтю «Вогнепальна зброя».

Хвилини повзли одна за одною. Гаррієт розпростерлася на підлозі, підняла твідову оборку крісла й глипнула на темний контур пістолета, на картонну коробку з набоями поруч — і, окрилена тишею, потягнулася під крісло й витягнула коробку й револьвер. Її так поглинуло це заняття, що вона й не почула, як мама зійшла сходами, аж доки та зненацька не проказала з коридору, вкрай близько:

— Сонечку?

Гаррієт підскочила. Кілька набоїв викотилося з коробки. Вона їх схопила — неслухняними пальцями — і жменями заштовхала собі в кишені.

— Ти де?

Гаррієт заледве вистачило часу знову шуркнути все під крісло й підвестися, коли мама вигулькнула з дверей. Пудра в неї стерлася, ніс був червоний, а очі вологі; з певним подивом Гаррієт побачила в руках у неї Робінів костюмчик дрозда — такий чорний і такий маленький, що в’яло й нещасно звисав із підбитого сатином вішака, наче тінь Пітера Пена, яку він намагався приклеїти до себе милом.

Мама ніби збиралася щось сказати; але осіклася й допитливо подивилася на Гаррієт.