Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Що робиш? — запитала вона.

Гаррієт боязко глипнула на дрібний костюм.

— Навіщо… — почала вона й не змогла договорити, тому кивнула на нього.

Мама перевела погляд на костюм і сіпнулася, ніби й забула, що він у неї в руках.

— А, — зойкнула вона й торкнулася кутика ока хустинкою. — Том Френч запитав Еді, чи можна позичити костюм для його сина. Перша гра у футбол буде з командою, що називається «Ворони», якось так, і Томова дружина подумала, було б гарно, якби хтось із дітей вдягнувся пташкою й вибігав із чирлідерками.

— Якщо не хочеш їм позичати, то відмов.

Мама дещо здивувалася. Одну довгу химерну мить вони дивились одна на одну.

Вона прокашлялася.

— Коли б ти хотіла з’їздити в Мемфіс купити якогось одягу для школи? — запитала вона.

— А хто підшиє?

— Перепрошую?

— Іда мені завжди підшивала одяг для школи.

Мама почала щось говорити, тоді струснула головою, ніби захотіла викинути якусь неприємну думку.

— Коли ти вже з цим закінчиш?

Гаррієт вп’ялася поглядом у килим. «Ніколи», — подумала вона.

— Сонечку… я знаю, що ти любила Іду і — може, я не знала, наскільки сильно…

Мовчання.

— Але… люба моя, Іда сама хотіла піти.

— Якби ти її попросила, вона б залишилася.

Мама знов прокашлялася.

— Люба, мені прикро не менше за тебе, але Іда не хотіла лишатися. Батько постійно на неї нарікав, як мало вона виконувала роботи. Ми з ним через це вічно сварилися по телефону, ти знала? — Вона звела погляд у стелю. — Він вважав, що вона нічого не робить, що за гроші, які ми їй платимо…

— Ви їй нічого не платили!

— Гаррієт, я думаю, що Іда не була тут щасливою вже… вже досить довго. У якомусь іншому місці в неї буде краща зарплатня… Вона ж мені не настільки необхідна тепер, як тоді, коли ви з Еллісон були маленькі…

Гаррієт слухала відчужено.

— Іда з нами пробула стільки років, що я ніби сама себе пе­реконала, буцім без неї не впораюся, але… у нас же все гаразд, правда?

Гаррієт закусила верхню губу, показово втупилася в куток кімнати: всюди безлад, кутовий столик всіяний ручками, конвертами, підставками, старими носовичками, а стос журналів увінчувала переповнена попільниця.

— Хіба ні? Хіба не гаразд? Іда… — мама безпорадно роззирнулася навколо. — …Іда просто по-свинськи зі мною поводилася, ти не звертала уваги?

Запала довга тиша, у якій — краєм ока — Гаррієт помітила, що пропустила один набій, і тепер він лежав на килимі під столом.

— Зрозумій мене правильно. Коли ви були маленькими, я без Іди була як без рук. Вона мені неймовірно допомогла. Особливо коли… — Мама зітхнула. — Але останні кілька років її все не влаштовувало з того, що тут відбувається. Думаю, ви всі її влаштовували, але мене вона так зневажала, просто стояла там зі схрещеними руками і засуджувала…

Гаррієт уп᾿ялася поглядом у набій. Вона вже трохи знудилася слухати материн голос і не чути його по-справжньому, тож не відривала очей від підлоги й згодом відпливла кудись у своє улюб­лене мріяння. Машина часу відправляється; вона несе аварійні запаси групі Скотта на полюсі; усе залежить від неї. Пакувальні списки, пакувальні списки, він узяв усе не те, що треба. Мусимо боротися до останньої галети… Вона їх усіх врятує, принесе запаси з майбутнього: розчинне какао й таблетки вітаміну С, консервні пальники, арахісове масло, бензин для саней, свіжі овочі з городу й ліхтарики на батарейках…

Зненацька її увагу привернуло інше джерело материного голосу. Гаррієт підняла голову. Мама тепер стояла в одвірку.

— Я, певно, не здатна нічого зробити добре, так? — сказала вона.

Тоді обернулася й вийшла з кімнати. Ще не було й десятої. У вітальні досі було темнувато й прохолодно; далі пролягали гнітючі глибини коридору. У запиленому повітрі ще висів легкий фруктовий запах материного парфуму.

У шафі з верхнім одягом забряжчали вішаки. Гаррієт не рухалася, а коли через кілька хвилин почула, що мама досі шкребеться по коридору, то підкралася до заблудлого набою й буцнула його під диван. Вона сіла скраєчку Ідиного крісла; чекала. Зрештою, коли минуло вдосталь часу, ризикнула вийти в коридор, де побачила, що мама стоїть перед відчиненими дверцятами шафи й заново складає — не дуже акуратно — якісь простирадла, які познімала з верхньої полиці.

Мама всміхнулася, ніби зовсім нічого не сталося. Комічно зітхнувши, вона відійшла від цього гармидеру й сказала:

— Боже правий. Іноді я думаю, чи не краще нам просто все спакувати в машину й переїхати до вашого батька.

Вона скосила погляд на Гаррієт.

— Г-м-м? — мугикнула вона радісно, ніби пропонувала якийсь особливий смаколик. — Що про це думаєш?

«Вона вчинить по-своєму, — безпорадно подумала Гаррієт. — Неважливо, що я скажу».

— Не знаю, як ви, — продовжила мама, знову беручись до прости­радел, — але мені здається, нам уже час більше поводитись як сім’я.

— Чому? — після спантеличеного мовчання запитала Гаррієт. Те, які мама дібрала слова, викликало тривогу. Батько Гаррієт,