Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

і слухай, як я римую.

— Гаразд, але складати вірші — це дещо більше, ніж просто підбирати слова, які б тулилися до купи. Я тобі закину рядок, а ти мусиш підібрати мені до нього пару.

— Давай, кидай свої рядки-вудки і побачиш, що за риба потрапить тобі на гачок!

— Ну, то тримайся, — попередив Ебенезер, — бо я почну з важкого: Тож кинув Лицар наш Житло.

— Це з «Гудібраса», — відзначив Берлінґейм, — але я забув, із чим там Батлер це римував. «Житло», «житло» — а, ну, то це зовсім не важко:

Тож кинув Лицар наш Житло, Що слід давно продать було.

— Надто точно, — сказав Ебенезер. — Ану вріж нам гудібрастичного!

— Я з твоєю гудібрастикою собі щелепу зверну! А втім, як хочеш, щоб тобі деренчало, то я зроблю зараз так, що твої вуха здригнуться:

Тож кинув Лицар наш Житло Й скакнув, як шибеник, в сідло.

Ну як — тебе корчить від цих слів?

— Воно таки заповнює прогалину, — мусив визнати поет. — Але різниця між поетом і фертиком якраз у тому й полягає, що другий усуває прогалини, неначе корабельний конопатник, затикаючи щілини, аби човен тримався на плаву, тоді як перший робить діло так, як чоловік, що має справу з дівчиною: він заповнює прогалину, але із завзяттям, вишукано і дбайливо; у тому, як він дошпаровує, є і краса, і втіха, і практичність.

— Їй же бо, мій друже, — сказав Берлінґейм, — твої слова — наче мова богів. Послухай, а як би Поет-лауреат заповнив цю прогалину, що зяє, мов Пекельна Прірва?

Ебенезер відповів:

— Її заповнив сам Сем Батлер, й ось у який спосіб — завваж, яка майстерність, яке зіткнення рим:

Тож кинув Лицар наш Житло Й скакав полковникувато.

— Еге, стривай-но, — скрикнув Берлінґейм. — Це вже занадто! «Пол-ков-никувато»! Це якась вигадка — так, це Химера! «Пол-ков-никувато», га?! Чому б містеру Батлеру, якщо він так кохається у тому своєму дивакуватому слові, не сказати тоді «половувато», як то воно і має зватися, і римувати вже звідсіля?

— А й справді, чому б ні? Що б ти зримував із «половувато», Генрі?

— Ото ще мені мороку знайшов, — глузливо кинув Берлінґейм. — «Половувато» римується… Ну, «половувато»… — він завагався.

— От бачиш, — усміхнувся Ебенезер. — У своєму натхненні поет дібрав риму для «житло», яка заразом є і римою, і римою у гудібрастичному стилі, не загнавши себе у глухий кут, як ти. Ну ж бо, здавайся; скажи, що не існує рими до «половувато».

— Я здаюся, — мовив Берлінґейм удавано смиренно. — Я склав перший рядок — Тож Лицар половувато, — але мені ніяк не вдається це зримувати, кат його бери.

Подорожні перезирнулися.

— Ну, годі вже, — пробурмотів Ебенезер, — урок закінчено.

Але Берлінґейм був у захваті від того, як ладно, хоч і ненавмисне, у нього все те вийшло, і він продовжив, театрально декламуючи верхи на коні:

Тож Лицар половувато Скакав в пекельнувате Зло, Надія ж — вічне Джерело? Скрізь веснувало і мело (Це є й в Щоденниках як тло, І в Денниках таке було, І в Ночуваннях теж могло)…

— Припини! — наказав Ебенезер. — Досить уже тобі верзти казна-що, Генрі, а не то від цих плюгавих віршиків мій сніданок залишиться на дорозі.

— Вибач мені, — розсміявся Берлінґейм. — На мене найшло натхнення.

— Ти з мене збиткуєшся, — обурено сказав Лауреат. — Але не надимайся вже так від пихи, ото ще мені досягнення! У нас, у поетів, такого й кращого добра на сторінку разів у п'ятдесят більше набирається! У тебе є певний хист тулити рими, це ясно; але не думай, що ти можеш зримувати будь-яке слово у Рідній Англійській, адже поет може назвати тобі такі слова, схожих на які ти в мові не знайдеш.

— Ха! О! Ха! — вигукнув Берлінґейм у припливі раптової веселості. — Мені тут ще понапридумувалося! Далебіг, таж вони пхаються мені до голови, неначе поросята до цицьок Порції!

О Музо, дай мені Крило, Співать, як Лицаря змело, Його два-три тоді було; Угрудь й навзадь його вело, Співать, як вчорашнювало, Співать, як сьогоднювало, І внутрішньо, і зовнішньо, Коротко й довготривало, І навіть споконвічнило. Про темно, світло і тепло, І Матір, й Батька тут звело, Сестру і Брата облягло, Багряним й синім зацвіло, Й Усячини іще дійшло…

— Ти мене не любиш! — сердито сказав Ебенезер. — Я не хочу більше цього чути!

— Ба ні, благаю тебе, — засміявся Берлінґейм, — не відкидайся вже так від мене!

— Гріховна гординя! — дорікнув поет, дещо опанувавши себе.

— Таж це все задля жарту, Ебене; якщо тебе це дратує, мені дуже шкода. Тепер ти вчитель, а не я, і можеш чинити так, як вважаєш за потрібне. Правду кажучи, ти багато чого мене навчив.

— Ясно, що твоєму таланту потрібна вузда, а не батіг, — мовив Ебенезер.

— Ну, то як, ти продовжиш?