Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Нашим духовим і розумовим соціялістичним кастратам несила була це збагнути. Вони пхали Директорію саме на цей шлях. На наше щастя, Армія не дозволила соціялістам здійснити намір В. Леніна. Вже пізніше, коли не стало армії, обидва лідери обидвох наших соціялістичних партій пішли тим шляхом: М. Грушевський і В. Винниченко повернулися в Україну виконувати накази «Радянського уряду УССР». Та вже було запізно для В. Леніна — наша Армія вже записала своєю кров’ю НЕЗНИЩИМІ заповіти майбутнім поколінням. Заповіти нещадної, кривавої БОРОТЬБИ ПРОТИ МОСКОВЩИНИ. Боротьби на ЗНИЩЕННЯ цієї потвори.

Дурману московського «соціялізму» не могла вибити з голів нашої інтелігенції навіть артилерія соціялістичного брата, і ті голови рішили, що причиною їхнього політичного банкротства є те, що вони були замало соціялістичні. Мовляв, москвини перетягнули на свій бік (?), український нарід тому, що обіцяли йому більше, як українські соціялісти. І наші недолуги змавпували москвинів: скликали свій «Савєт салдатскіх і рабочіх дєпутатав» — Трудовий Конгрес на 23.I.1919. Звичайно, на нього допустили лише «трудовий народ» — хмару винниченків, феденків, мартосів, севрюків, волохів, а лікарів, інженерів, старшин, священиків, куркулів зарахували до ворогів народу, хоч допустили пролетаря, що мав кількаповерховий власний дім у Києві (М. Грушевського)).

Як мавпувати, то мавпувати на всі 100%. Трудовий Конгрес ухвалює «радянський державний устрій України». Та Головний Отаман С. Петлюра, знаючи справжні мрії та ідеали Армії, поклав на то рішення своє ВЕТО. Побачивши, що Армія не дозволить їм визнати (переговорюючи) харківський «уряд України», соціялісти (В. Винниченко) почали переговорювати з ним тайно, прикриваючись на всякий випадок словом «замирення». Але дорогу до тих тайних переговорів закривав полк. П. Болбочан.

Полковник П. Болбочан, націоналіст, славний своїми перемогами над московською армією, тяжкими боями стримував наступ москвинів на Лівобережжя. Там москвини пробували були вжити свій улюблений спосіб — захопити владу зсередини. Вони скликали до Харкова «робітничий» (с. т. московсько–жидівський) з’їзд. П. Болбочан ударемнив ту спробу, розігнавши з’їзд і ув’язнивши його провідників. Це дало притоку В. Винниченкові посилити свою кампанію проти П. Болбочана, обвинувачуючи його в контрреволюції, масакрі «трудового народу» і т. п. Демагогія. В. Винниченко був головою Директорії і вимагав арешту П. Болбочана. М’який С. Петлюра піддався і наказав арештувати П. Болбочана, хоч не мав ніяких доказів будь–якої провини П. Болбочана.

Втративши свого улюбленого команданта, за який ішов у вогонь і воду, Запорізький корпус упав на дусі, зневірився, і за тиждень москвини взяли Київ.

На місце П. Болбочана Директорія поставила свого соціяліста О. Волоха. Тепер В. Винниченко вже міг (через О. Волоха) переговорювати з харківськими братами.

Штаб Армії наказав О. Волохові приєднати свій корпус до решти армії, щоб, так посиливши її, почати новий наступ на москвинів. О. Волох знехтував цей наказ і, навпаки, вивів свій корпус до Румунії, де його обеззброїли румуни, відібравши 80 гармат, 700 скорострілів, 15000 рушниць, багато набоїв, що становило половину зброї, що її мала тоді Армія. За цю цілком ясну ЗРАДУ (не говорячи вже за військовий злочин невиконання наказу) Директорія О. Волоха не те що не покарала, але навіть призначила командувати іншою частиною. Бо ж він був «свій» — соціяліст. (Пізніше в Кам’янці О. Волох зробив повстання проти Директорії і перейшов на московський бік).

Переговори Голови Директорії В. Винниченка з харківським урядом ні до чого не довели, бо той «уряд» вимагав: 1) беззастережного визнання його за єдиний законний уряд України; 2) повної капітуляції Армії. Виконати першу вимогу Директорія могла, але виконати другу не могла, бо Армія (С. Петлюра) зробила б з тими політичними волохами коротку розправу по–військовому (пізніше це пробувала зробити, але було вже запізно).

Потерпівши невдачу з «братом», Директорія кинулася в протилежний бік. Приблизно тоді комуністи захопили владу в Мадярщині, і заходила небезпека, що комунізм пошириться далі в Европі. Французи висадили свій десант в Одесі. У столицях світу ще сиділи дипломатичні представники старої Московської імперії. Вони переконали французів та англійців, що, аби спинити поширення комунізму в Европі, треба знищити його джерело — уряд В. Лєніна. При цій нагоді переконали їх також, що Українська Директорія є також комуністична, а б’ється з московськими комуністами через несуттєві розходження, головно щодо прав української мови. Доказати це не було тяжко, бо московські дипломати мали тексти законів УЦР, ухвал Трудового Конгресу, українські соціялістичні часописи. А вже при тім долучили до комуністів і галичан, уряд ЗУНР, УГА — мовляв, актом обєднання 22.I.1919 створено один уряд.

Українська делегація на мирову конференцію з Парижа повідомила Директорію про такий погляд французів, і Директорія зрозуміла, що з українським соціялістичним урядом Антанта не буде говорити. Тому Директорія наставила несоціялістичний уряд з прем’єром С. Остапенком на чолі. Та його переговори з французьким представником в Одесі ні до нічого не довели, бо французи мали Директорію за півкомуністичну, і тому вимагали їх усунення, арешту соціялістичних міністрів, підпорядкування Уряду України Французькій окупаційній армії (фактично дєнікінцям). Коротко — вимагали те саме, що й В. Лєнін — ліквідації державної самостійности України. А в міжчасі Антанта заборонила Румунії та Польщі продавати Україні зброю, амуніцію, ліки. Та незабаром отаман Григоріїв, що перейшов від Директорії до Лєніна, маючи від нього допомогу зброєю, амуніцією, вигнав французький десант з Одеси.

Тим часом москвини розтрубили широко по Україні, що Директорія «продала Україну французьким капіталістам». Директорія впала в паніку, бо ж та провокація ставила під знак запитання її соціялістичність. Уряд С. Остапенка негайно змінено на ультрасоціялістичний Б. Мартоса (автора слів «або соціялістична, або жодна Україна»).

Один із соціялістичних міністрів пише: «Для нас, соціялістів, не є природнім воювати з комуністами… Маємо спільного ворога: А. Дєнікіна, Польщу, Антанту… мусимо бути в контакті з червоною (с. т. лєнінсько–московською. — П. Ш.) армією» (С. Гольдельман. «Листи про Україну»). Інший соціялістичний лідер каже: «Війна між УНР і Совєтською Московщиною (Росією — в оригіналі) була одною з найболючіших сторінок революції» (П. Христюк. «Замітки і матеріяли»).

Ну, а коли війна з москвинами була неприродня, то, логічно, природнім було співжиття з ними. І. Романченко, І. Мазепа, П. Феденко, М. Вікул, А. Степаненко поставили вимогу С. Петлюрі перейти на «радянську платформу», с. т. капітулювати; ще перед тим визначні члени УЦР соціялісти М. Полоз, О. Шумський, М. Любчанко, Є. Неронович перейшли до москвинів і працювали в Україні. Вони повідомили своїх однодумців