Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Тоді Армія була єдиною реальною силою, отже, без її згоди, с. т. без згоди її Головнокомандувача С. Петлюри, соціялісти нічого не могли вдіяти. І вони протягом місяців атакували С. Петлюру делегаціями, меморандумами, переконували його в потребі почати переговори з москвинами, прикриваючи свої вимоги фіговим листком «на основі визнання самостійности України», ніби не знали, що москвини воюють, щоб знищити ту самостійність, а ніщо інше.

Та С. Петлюра від своєї військової розвідки знав справжні політичні мрії нашого народу (селянства) і розумів мету москвинів, тому переговорювати не хотів. Щоб його примусити, спробували поставити його перед доконаним фактом.

М. Грушевський, В. Голубович, Іс. Мазепа, А. Степаненко, О. Жуківський, С. Вікул, П. Феденко (лідери соціялістичних партій) зробили державний переворот 22.III.1919 в Кам’янці, створивши з себе владу під іменем Комітет Охорони Республіки. Ця влада призначила новий уряд: В. Чехівський — прем’єр, А. Левицький — внутрішні справи, П. Холодний — освіта, П. Христюк — народне господарство, Г. Сиротенко — військо, Г. Нянчур — фінанси, І. Паливода — пошта, телеграф, В. Лихолишенко — земельні справи, С. Карпинський — закордонні справи, А. Данилевський — державний контроль.

«Комітет» видав відозву до України, в якій писав, що: «… має вступити в переговори з Директорією (с. т. з найвищою владою України. — П. Ш.) з метою негайного припинення переговорів з Антантою і розпочаття їх з Радянським Правітельством України (Іс. Мазепа. «Україна в огні і бурі революції», Т. І). А на першому засіданні «Комітету» ухвалено: «Коли ж Директорія не погодиться, то вона повинна зректися влади, і тоді Комітет повинен почати переговори сам» (Іс. Мазепа. Там само).

Одночасно (43.III.1919) їх однодумець, командант Запорізького корпусу О. Волох (той самий, що вже раз зрадив Україну), який, напевно, був у змові з ними і, цілком ясно, на їх доручення зробив військовий переворот. Він заарештував у Вапнярці команданта військ тої частини фронту ґен. А. Колодія та його начальника штабу полк. С. Вишківського. І не чекаючи на нікого, створив совєтський «Ревком», проголосив «універсал», яким визнавав «Радянський уряд України», а Директорію оголосив «врагом народа», не гаючись підписав з москвинами перемир’я на фронті і почав сам переговори з «прем’єром» Радянської України X. Раковським (телеграфом).

Та інші впливові соціялісти (Шимонович, Воропай) і державні урядовці в Кам’янці не визнали нової «влади» і повідомили Директорію, яка перебувала тоді в Рівному. Член Директорії П. Андрієвський вислав до Кам’янця сотн. В. Хомадовського з наказом заарештувати змовників і злідвідувати замах. В. Хомадовський ув’язнив цілий той новий «уряд». Члени Директорії П. Андрієвський, А. Макаренко, Є. Петрушевич вимагали суду і відповідної кари за державну зраду, але м’який С. Петлюра помилував колишніх своїх однопартійіців (С. Петлюра виступив із соціял–демократичної партії) і наказав звільнити заарештованих.

У нас панує вираз (навіть переконання), що ми програли боротьбу 1918–1921 років за національне визволення України. Ні! Не програли, але навпаки — виграли. Програли війну, а не боротьбу. Україна не програла, але виграла. Перемогла Україна, а не Московщина (Польща). Перемогла, бо НЕ СХИЛИЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАПОРА, прапора державної незалежности. Більше того! Піднесла його на височінь, де його не досягне ніякий ворог.

З попелу забуття, з бруду драгоманівства, із зради яничарства вигребла наша свята Армія у 1918–1921 роках «огню іскру великого». Вигребла велику ЖИВОТВОРНУ ідею — ідею КРИВАВОЇ БОРОТЬБИ, і вона росте, мужніє, набирає щораз більше на силі. В XX ст. до 1917 р. Україна була літературною, етнографічною тямкою. Тепер вона є одною з великих міжнародних сил. Звідки такий казковий зріст?

З крови БОРЦІВ, що впали в БОРНІ, НЕ СХИЛИВШИ ПРАПОРА, що НЕ ЗРАДИЛИ СВОЄЇ ІДЕЇ, не пішли на жодні переговори з ворогом.

Якби не було Крутів, Базарів, УСС, армії УНР, СС, чотирикутників смерти, зимових походів — не було б ОУН, УПА. Не було б навіть УССР, а лише «Юг Расеі» без жодної української школи, без жодного українського часопису. Так не сталося, бо з полеглих на полі БОЮ в 1918–21 роках десятки тисяч борців ВОСКРЕСЛИ в 1939–45 роках у сотнях тисяч нових борців. Воскресають 40 мільйонів. ВОСКРЕСАЄ НАЦІЯ.

НАЦІЯ РОСТЕ ЛИШЕ В БОРОТЬБІ, І ЛИШЕ У ВАЖКІЙ БОРОТЬБІ, безкомпромісові, не йдучи на жодні переговори з ворогом. Заманити на переговори, схилити на компроміс, а так взявши в свої руки, примусити ПРОВІДНИКІВ боротьби ВЛАСНИМИ руками подерти жовто–блакитний, визнати вселюдно згубність для України (для України, не для Московщини) ідеї української державної незалежности; визнати безглуздя боротьби з Московщиною і всім московським — це був направду, диявольськи ґеніяльний план В. Лєніна на знищення нашої національної еліти. А відрубавши нації голову, вже легко обернути народ на рабів.

Якщо б переворот у Кам’янці 22.III.1919 вдався, то В. Лєнін мусив би нагородити шедро, дуже щедро їх. Бо влада москвинів в УССР стоїть не на московських танках, артилерії, НКВД, але на тичинах, сосюрах, чубарях, кириченках. До них прагнули (байдуже, що несвідомо) прилучитися чехівські, мартоси, мазепи, феденки, голубовичі, степаненки, ткаченки, їм же ність числа інших соціялістів (грушевські, винниченки, христюки таки прилучилися). Це є глибше значення Кам’янецької зради.

Цього значення не розуміли змовники та їх товариші соціялісти ані тоді, ані не розуміють ще тепер. Та, не розуміючи, мабуть, підсвідомо відчувають цю свою і цілої України трагедію, бо намагаються тепер її затушувати, подати як малий, малозначний інцидент. Вони пишуть (див. «Енциклопедію Українознавства»), що «Комітет Охорони Республіки» створено на те, щоб урятувати місто Кам’янець від паніки й анархії. Мала дитина могла б ліпше збрехати. Бо ж: 1) чи для такого маленького завдання треба творити цілий УРЯД, включно з міністром закордонних справ? (Своїх міністрів Комітет назвав «комісарами, бо тоді міністри в СССР називалися комісарами); 2) чому ж назвали «Комітет Охорони РЕСПУБЛІКИ», а не «Комітет Охорони Кам’янця»? 3) А що ж означають слова, надруковані у відозві Комітету і записані до протоколу його нарад: «…метою Комітету є, щоб Директорія почала переговори з Радянською Владою, а якщо Директорія відмовиться, то Комітет буде переговорювати». Чи це все лише для попередження паніки в малому місті? Якщо на таку маленьку брехню не вистачило розуму тепер, то що ж можна сказати за їх державницький