Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сонячна машина 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячна машина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сонячна машина" автора Володимир Кирилович Винниченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 180 181 182 ... 205
Перейти на сторінку:
не видно — пасуться в залитiй свiтлом книзi. Але на наближенi кроки повертаються, щуляться.

— А яке все ж таки блаженство — свiтло! Не можу не… I раптом велика, обросла чужими кущами, розтрiпана голова вражено, помалу, моторошно пiдводиться й упирає в затiнене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рiшучими очима двi грiзно стрiхастi глибокi ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвiшана порожнiми капшучками шкiри!)

— Це що значить?!

Злякано-рiшуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повiльним темпом ближче. А поперед нього бiла, з темним золотом обвiдкiв вазочка з гострою шапочкою.

— Що це значить, я питаю?! Як ти смiла сюди увiйти?!

— Смiла. Я принесла сонячний хлiб. Мiй сонячний хлiб. Ти мусиш його покуштувати.

Пiд грiзними стрiхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмиканi сiрi вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. I нарештi низько, з усiєї сили стримано риплять.

— Забирайся геть! Моментально!

— Нi. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хлiба. Я не пiду звiдси, поки з'їси Я ляжу тут на пiдлозi й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.

Голос не Трудин i навiть не Страховища голос — рiвний, тихий, iз глибини зацiпленої, непохитної, останньої рiшучостi. Дiйсно, тiльки смерть йому можна протиставити.

Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками бiлу постать, облиту зеленкуватою тiнню, з виставленою наперед вазочкою, потiм так само помалу лягає назад на подушку й повертає профiль iз м'ясистим загнутим носом i обсмиканими вусами.

— Можеш лягать i помирать.

Але бiла постать не лягає, а стоїть рiвно, застигло, навiть не згорблюючись. За вiкном несмiло перешiптуються молоденькi листочки кущiв. Нагорi важко й глухо пробiгають ноги, ганяючись однi за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.

— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я бiльше не можу.

Старий граф помалу повертає голову. Дiйсно, вона бiльше не може — нiколи такого лиця не бачив вiн у Страховища. I вiд цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старi заржавiлi дверi, даючи дорогу вiчно гнаному. Ах, узяти в руки цю голiвку, взяти одверто, смiливо, пустити в розчиненi дверi вiчно гнане — i нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!

Але тiльки нiякої перевiрки! Без перевiрки, без доказiв розчинити дверi, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же бiльше доказiв треба, коли «вона бiльше не може», коли бiльше не може стара, висхла душа? Для чого ж пiдставляти цю душу пiд можливий смертельний удар? Яка ж може бути бiльша рiднiсть, коли так скорботно, так любовно благають бронзовi очi, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осiннiй душi?

Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу пiдводиться, насувається темною скелею на бiлу берiзку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смiшну й страшну вазочку з доказом i вiдставляь її на стiл. А потiм, iще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском iз-пiд стрiх чорно-синю голiвку, бере її в двi величезнi тремкi долонi, пiдносить догори i, заплющивши стрiхастi ямки, розчиняє заржавiлi дверi Iз щасливим ляком двi перламутрово-смуглявi руки обхоплюють стару зморшкувату шию — i давнi-давнi, нi на мить незабутi слова благосним дощем заливають стару порепану душу.

— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!

А двi величезнi долонi з закарлюченими хисткими пальцями нiжно, виголоднiло обмацують палаючi лиця, чорно-синi кучерi, перламутрово-смуглявi холоднуватi плечi, а старi, оброслi сивим волосом губи п'ють iз чола, з очей, iз чорно-синiх кучерiв давнє, нiколи незабуте щастя.

— Тудi… Дитинко… Моя Тудi єдина!

— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?

— Нi, дитинко, не треба.

— Але чому!!

— Непотрiбно, дитинко. Непотрiбно Яких iще їм доказiв треба? Навiщо? Щоб завалити камiнюкою i його, i її пiд собою? О нi!

— Ти не будеш Гсти сонячного хлiба, тату?!

— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але нiяких доказiв не треба Нема чого бiльше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходiм до мами.

I, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге вiдiмкнутого щастя, цупко оплiвшись руками. суне незграбна темна скеля з бiлою берiзкою до другої бiлої постатi, що стоїть, замерши, пiд дверима.

I цього вечора Труда пiзно-пiзно вертається до комуни. Святочно горять усi лампи в покоях. Святом блищать очi боголюдей. Але очi Труди блищать так вогко, такi дитячi, такi блаженно тихi, що Макс одразу про все догадується. I тому, люто схопивши в оберемок Шпiндлера, вiн ураганом налiтає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живiт. Нiжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи смiхом, кидається рятувати опiвчлена з рук божевiльного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цiлує всiх.

* * *

Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усiєю родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та вiн би… Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою.

Милий технiк — вiн не тiльки сам виїхав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi — вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини.

Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспокоєнням свiтиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться їх голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою шиєю. I як вони, обоє старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн — нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз своєю зразковою тихiстю!

От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пускає нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все — нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного

1 ... 180 181 182 ... 205
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячна машина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячна машина"